Стівен Кінг – всесвітньовідомий американський письменник, який на відміну від багатьох західних романістів, отримав статус класика ще за життя. І хоча чисельні твори пана Кінга написані геть у різних жанрах – від фантастики і містики до детективів, які часом висвітлюють той чи інший бік чоловічої або жіночої психології – свою славу автор здобув завдяки романам жахів, що і стало тавром усього його життя, бо хоч би яких серйозних тем і питань торкався письменник у нових роботах, для чисельних прихильників чоловік завжди буде оповідачем посередніх історій про дітей медіумів і їхні пригоди.

Наче відчуваючи на собі згаданий прес і бажання догодити публіці, С. Кінг випускає у світ твори-кліше частіше, ніж того хотілося б. І що найцікавіше – чи найстрашніше – одного разу прозаїк вирішив дещо подовжити історії, які уже давно стали класикою. Прихильники відразу ж зрозуміють, що мова йде про доповнення циклу «Темна вежа» (роман «Вітер крізь замкову шпарину», який вважається продовженням «Чаклуна і сфери») і продовження роману «Сяйво». І саме до останнього я зараз хочу доторкнутися.

У 2008 році пан Кінг повідомив про припинення письменницької діяльності. Це була далеко не перша обіцянки автора піти з літературної сцени. Вони періодично почали з’являтися після публікації роману «Протистояння», і за словами самого прозаїка головною причиною стало те, що більшість його прихильників вважали, буцімто написавши цей твір, С. Кінг може щасливо сконати, адже це робота яку він навряд чи коли-небудь перевершить. Однак не так сталося, як гадалося, і після своєї першої «втечі», автор, майже як зазначена у назві статті співачка, повернувся з багатьма не менш цікавими книжками, у яких, на превеликий жаль, доволі часто вимальовувалася одна й та сама сюжетна схема. І ось, багато років потому, письменник на увесь світ заявив про те, що останній роман з циклу «Темна вежа» стане завершальним твором у його кар’єрі. Та й працює він над ним для того, щоби не залишати по собі творчих дір. Шанувальники, звісно, не на жарт перелякалися, однак більшість критиків тільки й сказали: «Знаємо, плавали».

З того часу минуло 6 років, а полиці книгарень продовжують поповнюватися новими романами автора так, наче тієї заяви ніколи не було. Отже, критики, як і «Постійний Читач», який слідкує за творчістю письменника не один десяток років, мали рацію – він пішов, аби згодом повернутися!  

Інформацію про те, що пан Кінг сідає за роботу над продовженням роману «Сяйво», який встиг стати класикою американської прози, прихильники його творчості зустріли з відвертою прохолодою. Звісно, це не скасовує інтересу публіки і ажіотажу навколо твору, та у той же час деякі книголюби – і я один з них – почали задаватися питанням: чи треба продовжувати роман у якому давно поставлено крапку? Відповіддю на це питання для мене стала книжка від видавництва «КСД».

Історію про засніжений готель і його мешканців я вперше пережив більше 15 років тому. Це був твір, який познайомив мене з творчістю пана С. Кінга, і він справив на мене неабияке враження. І ось зараз, перегорнувши останні сторінки книжки, де викладена біографія підлітка-алкоголіка, а потім і чоловіка, який допомагає літнім людям помирати, на ім’я Деніел Торренс, я зрозумів, що торкатися цієї історії було зась. Автор запросто міг би написати цей роман, не використовуючи у ньому відомих постійним читачам імен і назв, адрес і спогадів. Завдяки цьому у нього вийшла б непогана, хоч і доволі звична для творчості Кінга уже згадана історія-кліше, аж ніяк не пов’язана з місциною, де стояв покійний «Оверлук» і його привиди. Але, невідомо з якої причини, письменник вирішив, що продовження його роману буде більш, ніж доречним. І на мою особисту думку він у цій справі програв.

Аби привернути до роману якомога більше уваги, на самому початку С. Кінг використав усі козирі, якими грав у «Сяйві». Тут вам і повернення страшної на ті часи жінки, яка вкоротила собі віку у «Оверлуковому» номері 217. А ще померлі мафіозі, що так само не хочуть відв’язуватися від занадто сильної у плані сяйва дитини, і алкоголізм головного героя, через який він швидко і невблаганно псує не лише свою долю, а й життя близьких людей. Щасливий кінець, по-справжньому американський хеппі енд, так добре вимальований письменником наприкінці «Сяйва», розтає по мірі того, як читач знайомиться з дорослішанням хлопчика Денні, мати якого – Венді Торренс – невисока красуня з привабливим станом, після смерті чоловіка залишилася одиначкою, а учитель зі справ сяяння шеф-кухар Дік Хеллоран залишає світ з думками про те, що хлопець росте невиліковним алкоголіком, типу яблуко від яблуні і тому подібне.

Нова історія Денні Торренса починається з його внутрішніх пекельних мук і самообвинувачень з приводу загибелі малого хлопчика, з молодою матір’ю якого вони залишили у генделиках усі Деніелові заробітки. Пограбувавши зранку сплячу дівчину і залишивши напризволяще її голодного, з переповненим памперсом сина, юнак тікає від них, а згодом, завдяки сновидінням, яким Кінг завжди приділяє багато уваги, він дізнається про смерть дитини і самогубство матері. Це стає його особистим прокляттям, яке приходить до молодика щоночі, і від того Ден Торренс вимушений пити ще більше, аби засинати і на бачити снів про утопленицю і її малого синочка з проламаною неадекватним братом коханки головою.

Згаданий випадок перетворюється на кармічний борг Деніела і одного разу молодий чоловік дізнається про те, що його треба сплатити, а саме допомогти дівчинці Абрі, яка має нечуваний рівень сяяння, і врятувати її від кочівного племені упирів, що на відміну від своїх літературних родичів, живляться не кров’ю, а так званим «духом». Тобто сяянням, яке ці створіння вимучують з особливих, як і сам Денні Торренс людей. Завдяки неймовірній силі Абра Стоун стала свідком такого харчування і відтоді клан вампірів тримав її на мушці. Вони хотіли перетворити дівчинку на дійну корову, «молоком» якої зможуть живитися багато років поспіль. І от завдання Дена Торренса полягає у збереженні життя дівчинки. А як його зберегти? Звісно, знищити клан чудовиськ, що сновигають Америкою у величезних авто-будинках і шукають, де б їм поживитися. Це єдиний вихід.

Загалом, роман письменника нічим не відрізняється від попередніх книжок. Це добре написана історія, завдяки якій можна вивчити карту американських доріг і поглибити свої знання у мистецтві самоприниження, яке притаманне персонажам Кінга. Як я і писав, якби це був новий і незалежний від давнього твору роман, все було б гаразд. Але читаючи оповідь, я увесь час повертався до того, що все ж таки слідкую за сюжетом, початок якого був покладений за 6 років до мого народження. Що стосується технічного боку книжки, тут, власне як і завжди, у Кінга все гаразд: карти, деталізація, пошуки і висновки. А от з приводу ідеї і сюжету, все ясно як божий день. Саме тому уся історія, як і її закінчення, аж занадто передбачувана. На жаль ще більше, ніж ситуація у «11.22.63.», остаточну розв’язку якої знає кожен, хто більш-менш знайомий з історією США. У зв’язку з цим у мене виникає питання: якщо подібні гріхи можна пробачити автору-початківцю, то чи можна вибачати їх тому, кого читачі з усього світу багато років поспіль вважають королем? Як ви гадаєте?

Хоч би як засуджувати роман «Доктор сон», на його комерційний успіх це не вплине жодним чином, адже дуже багатьох читачів цікавить як саме склалося життя героїв «Сяйва» після того, коли письменник поставив у рукописі останню крапку. Жага до продовження – це велике і невтримне бажання зазирнути за лаштунки після того, як спектакль закінчився і актори пішли зі сцени. Але досвідчений читач не повинен забувати, що життя героя на сцені і життя актора поза нею, це велика різниця, і тому бачити її не слід, особливо тим, кому вистава припала до смаку. У випадку з романом «Сяйво», я належу якраз до тих осіб, яким не варто знати, чим живуть ті чи інші персонажі після закінчення основної історії. А от чи треба це знати вам, вирішуйте самі.