Вірші, каже Іван Непокора, щось недоговорюють.

Бо якщо говорити — це ходити довкола замість торкнутися, то Іванові вірші – про те, що іноді взагалі не треба торкатися, бо треба вірити на слово. Бо поезія — це вірити на слово і триматися за ритм, як за рятівне коло. Напевно, вчасно кинуте комусь рятівне коло і є насправді поезією. Іноді, кинувши рятівне коло друзів, опиняємося наодинці з усіми тими нами, із яких ми вийшли і які невідступно ходять за нами, час від часу наступаючи на наші ахіллесові п’яти.

Хто ті вони? Що болить усім цим людям? Хто з них намагався нас попередити? Й як довго нас не було?

Іванові пісні про те, як далеко може зайти наша пам’ять у цьому одвічному пригадуванні й розпізнаванні себе в інших та інших у собі. На околицях мови помічаєш, що світ де-не-де промальовано не так ретельно, не так інтенсивно, трапляються незаповнені місця: питання, на які не буває відповідей; риторичні фігури, якими можна грати в шахи чи в піддавки; неозначені форми дієслів, недоконані, непевні («бо життя — це коли ніколи не певен»). Бо якщо творення світу залежить від тебе, то рано чи пізно тобі трапиться та година страху, коли художник не може завершити картину.

В Іванових «Піснях для О» багато незавершеного, триваючого, схопленого напівдорозі, застиглого у своїх безкінечних перетіканнях і метаморфозах («Чоловік, який нам здавався деревом, виявився жінкою»). Оmnia fluunt, omnia mutantur. Усе може бути всім і нічим водночас, частиною і цілим, причиною і наслідком. Люди заховані за літерами та займенниками, безособові, а водночас — дуже конкретні, впізнавані і живі. Настільки живі і реальні, що відразу хочеться побалакати з Л., поділитися планами з О. чи покататися на роверах із Квітославою. Так багато промовистих подробиць, кожна з

яких наштовхує на роздуми, так багато натяків, що кожну з історій хочеться сприймати особисто і приміряти на себе. Іван ніби неквапливо виймає різний дріб’язок зі своїх кишень, роздивляється і розкладає перед нашими очима в йому одному відомій послідовності, схожій на музику (ту, найкращу, яку завжди чуємо випадково). Вихоплені зі свого звичного оточення звичайні речі і випадкові люди починають значити щось набагато більше, бо все воно нам дається для чогось важливого. Важливого, як оте питання наприкінці: чим є насправді вірш? Мандрівкою до себе, відповіддю і питанням водночас, мовою, котра мала бути домівкою, зізнанням у коханні, жодного разу не вживши слова «люблю».

Буває, що вірші договорюють за автора те, про що він сам собі не зізнається. Буває, що вірші знають більше за автора.