Що робити, коли здається, що твоя життєва програма вже виконана? Найближчі люди – дружина і сестра, – померли, діти дорослі і в них своє життя. Саме час нарешті втілити те, про що мріяв завжди: усамітнитися на далекому хуторі під лісом і просто жити одним днем, переймаючись лише турботами про лагодження старого будинку.

Щоденна робота для рук потрібна для того, щоб не перевантажувати голову. Але варто Труннові (так звати героя роману) взятися за фізичну працю – у ньому зринає його батько: «Жодній душі я ніколи не розповідав про те, що заплющую очі щоразу, як збираюся приступати до якоїсь складнішої роботу за ту, що мені доводиться робити щодня, а тоді намагаюся уявити собі, як би до неї приступався мій батько чи як він, власне, приступався в мене на очах, і заходжуюся копіювати все те доти, доки вловлюю правильний ритм і завдання стає доступне й видиме, пригадую, я робив так безліч разів і збагнув, що таємниця криється в налаштуванні тіла на відповідну роботу, поки те, що має робитися, знайде певну рівновагу, так як ото перед стрибком у висоту той, хто збирається взяти планку, спокійно розраховує, коли бігти й коли стрибати, і той внутрішній механізм, безперечно, закладено в кожну справу, спершу спрацьовує одне, а потім – друге, є в тому якась послідовність, що лежить в основі будь-якої роботи, атож, вона існує у вигляді заготовленої форми і треба докласти зусиль і відгорнути завісу так, щоб той, хто спостерігає, міг відтворити всі рухи».

Так починається внутрішня розмова з батьком, якого цей немолодий вже чоловік востаннє бачив у свої п’ятнадцять років – той покинув їх, обравши кохання до іншої жінки. І в Трунна навіть прохоплюється жаль: як шкода, що за батьком не можна навіть сумувати! Бо ж на таке годиться ображатися.

Увесь час складається враження, що Трунн відчайдушно не хоче ображатися – і тоді підлітком, не розуміючи нічого, що відбувалося навколо, і тепер, коли прожито життя фактично по батькових слідах: два шлюби, діти від першого шлюбу, яким так само його завжди бракувало й од яких він фактично втік у цю глушину, щоб побути наодинці й подихати лісом.

Тим лісом, яким він дихав ще в дитинстві, того літа 1948 року, коли вони жили з батьком у схожій хатині біля самого кордону зі Швецією й рубали ліс на продаж. Батько нервував і поспішав зрубати й сплавити ліс чимшвидше до Швеції, хоч улітку умови були несприятливі – і дерева важчі від соку, і рівень води в річці нижчий.

Це вже потім Трунн здогадається, що то він допомагав батькові заробити «відступні» гроші, які той залишить сім’ї після відходу. За іронією долі, дні, коли вони разом вибралися на конях високо в гори, перейшли кордон і таємно ночували в Швеції, щоб потім простежити рух колод за течією, стали для хлопчика чи не найщасливішим спогадом з дитинства. Батько мовби посвятив його в якусь сокровенну частину свого життя – під час війни він тут партизанив і так само таємно перетинав кордон. Власне, й жінка, до якої він потім пішов від них, теж із цього життя – вона допомагала в найтяжчі часи й потім вони разом утекли через цей кордон просто з-під німецьких куль.

І як там, за кордоном? Такий самий ліс, «але краєвид став сприйматися інакше, дарма що в ньому нічого не змінилось».

Річка, якою сплавляли ліс, випливала зі Швеції, робила петлю в Норвегії й поверталася назад у Швецію. Колоди, як сам Трунн не старався, здебільшого так і загрузли в дорозі й до Швеції допливла десята частина. На ті гроші мати змогла лише справити йому костюм – оце й увесь спадок від батька. Але ж який костюм: «Крутнувся в один бік, оглядаючи себе в дзеркалі через плече, а тоді так само крутнувся в другий бік. Переді мною стояла зовсім інша людина, ніж та, якою я був цього дня. Я взагалі нічим не скидався на хлопчика. (…) Мій новий костюм був настільки легкий, що я немов не відчував його на собі, ступаючи крок за кроком уперед. Вітер, що віяв від річки поміж будинками, і досі був крижаний (…); та однак тієї миті все здавалося надзвичайним: чудовий був костюм, і чудове було місто, бруківкою якого ми простували, адже від нас самих залежить, коли піддаватися болю». Так вчив його батько.

Як ота десята частина колод із пахучого норвезького лісу, що допливли до Швеції, – так і я в цій рецензії передала лише якусь дещицю з того, що будить цей роман. Прочитайте.