Нова поетична збірка Марії Хімич починає подобатися вже з назви – «Білі шкарпеточки». Правда ж, гарно: ще актуально під час теплині у вересні-жовтні та свіжо, коли від одягу «шармить» вітром і пральним порошком. А-а, і ще ж по-гендерному звучить: як альтернатива до чоловічих, вічно розкиданих по хаті, обсміяних в інтернеті й анекдотах. А жіночі – Марія Хімич наче оспівує: вони білі та чисті, як у першокласниць, за однойменним віршем авторки, «як у дівчаток з недільної школи» , як у малих мадемуазелей на картинах Огюста Ренуара, і як на обкладинці самої збірки та ніби прикрашені у заголовку візерунком-словом, зменшено-пестливим, шкарпеточки.

«Ці білі шкарпеточки» – ключова загадка книги Марії, як на мене. Вони зацікавлюють, інтригують і заплутують. Спочатку вдивитися в обкладинку: на ній – класичні туфлі, які могли пошити на котрійсь житомирській фабриці з італійського матеріалу, як колись, а в туфлях – ті самі білі шкарпеточки, які могли сплести на відомій житомирській панчішній фабриці і продати у магазині «Легка хода», що поруч із фабрикою, а в шкарпеточках – жіночі ніжки. Та в якийсь момент здається, не існує білих шкарпеточок. Нема. Контраст кольорів білого і чорного доволі різкий, тільки білим по чорному, тож він затирає інші подробиці. І лише у двох місцинах відтінюються трикотажні шкарпеточки.

А потім вони переходять у поетичний текст, де чорним по білому сказано, що білі шкарпеточки носять не першокласниця і не дівчинка з недільної школи, і навіть не мала мадемуазель Ренуара, а він – коханий, і тим він стає особливим, цей коханий: «Коханий, що ти зі мною робиш? // Чому б тобі не одягнути чорні шкарпетки, // Які продаються на житомирському базарі // За ціною три пари за десять гривень? // Тоді б я заспокоїлася, // Бо ти був би звичайним чолов’ягою…». Сама ж кохана зізнається, що хоче і собі такі білі шкарпеточки: «Ці шкарпеточки… // Вони сняться мені ночами, // Вони переслідують мене вдень, // Вони миготять перед моїми очима просто зараз. // Коханий, я хочу одягнути твої шкарпеточки». Схоже, кохана таки добула його шкарпеточки і ними хизується на обкладинці, як у дзеркалі. Білі шкарпеточки – звучать як мрії, що здійснилися, «але якось навиворіт…» («Вологий слід»).

Отож, дві шкарпеточки – пара, і чимало у віршах про взаємини двох шкарпеточок – жінки та чоловіка, жіночого та чоловічого і ця збірка Марії Хімич може бути сніжною і ніжною: «Цілую тебе на ніч, // Ніби сніг, // Що осипає шерсть сплячої лайки», – прекрасний вірш «(С)ніжно». Та ніжність ця не мімішна і не ванільна – це гострі стосунки, в яких кидає то в жар, то в холод, то в ревнощі, то в задушевну розмову «про щось відсторонене» («Забути все»), у категоричний наказовий вибір без вибору «Люби мене або здохни» врешті-решт; це стосунки із минулим, але без особливих ілюзій майбутнього, бо «попереду – Ганнуся Кареніна», тому вірш «2070» можна хіба уявити, а не прожити.

Марія Хімич безстрашна: вона не боїться забруднити білі вірші-шкарпеточки об любов із її похідними – ненавистю, жорстокістю, інстинктивним коханням, хворобами, алкоголем, натуралістичними операціями, відчуженням, сексом та іншими коли приємностями, коли неприємностями.

Марія – авторка відверта, яка не затуляється від життя довкола і свого зокрема. І творчість її ж така. Збірка поетки видалася мені дуже приватною. Завдяки портретам у стилі ретро самої Марії, знову чорно-білих або біло-чорних, які створила фотограф Олександра Вонготт (Ігамбердиєва), часом думаєш, що гортаєш приватний альбом. І тут багато «ти», зрозуміло, – це той чи та, кому і про кого розказано поетичні історії, особливо в «Залі рідкісних експонатів». Виходить на поетичне листування. Та в якийсь момент оце «ти» береш близько до серця і думаєш, що тикають тобі, кличуть тебе у цьому вірші – ось ти вже сам як рідкісних експонат у залі авторки. Тут і далі, в розділі іншому «Моя маленька наївна дівчинка!», можна познайомитися не тільки з коханим у білих шкарпеточках, а й з батьками, друзями або «Друзями?» , дитиною, дітьми, вівчаркою, біля якої можна зупинитися, почухати за вухами і поділитися обідом («Собаки, коріння й американські поліцейські») та іншими чуваками без будь-яких шкарпеточок, просто «у капцях на босу ногу» («Багряні коники») і цими істотами «…з грудьми, // звихнутими на гарному вбранні // і французькій косметиці» . Щоби розібратися з рідкісними експонатами, варто писати. Відчутно, що для Марїі творчість важлива, значеннєва. Марія – вже не Марія без неї. У творчості по-класичному – катарсис. Тому шкарпеточки саме білі – чисті.