У Василя Андрушка з Коломиї нема й ніколи не було сверблячки до писання. Він – художник. За професією, за покликанням, за трибом життя. У його доробку скульптури з дерева, різьба по дереву, монументальний та станковий живопис. Він учасник багатьох виставок в Україні й за кордоном. 2012 року в Коломиї відкрили пам’ятник Іванові Франку, один із найвдаліших на Прикарпатті, співавтором якого теж є Василь. Словом, маємо людину реалізовану і знану в мистецьких колах.

Однак Василь Андрушко час від часу має ще й потребу творчої реалізації у слові. Ні, він не називає себе поетом і не претендує називатися ним. Але є щось, чого не вимовиш у кольорі й формі, а що вимагає іншого втілення, словесного. У середині 90-х Василь навіть видав поетичну збірочку «Сон вісімки», а відтак були публікації його віршів у « Сучасності» , « Березолі» , « Українській літературній газеті »...

Нарешті, Василь зібрався на ще одну поетичну книжку, назвавши її «Колаж і…». Я привідкрию секрет і скажу, що це вже друга спроба видати нову книгу (перший варіянт назви «Брама N»). Десь Василь навіть знайшов мецената на те видання, але...

За ці декілька років у Василя написалося ще декілька віршів. А в останній рік їх додалося з добрий десяток. Так що від творчого непоспішання чи мистецької лінії Василева книга виграла в обсязі насамперед. Бо зміст і форма у нього завжди були відповідними.

У віршах Василя важко говорити про еволюцію чи якийсь там розвиток. Ні. Його вірші є продовженням скульптурної і живописної практики. Це своєрідні асоціативні ряди, нанизані один на одного, де найголовнішим навіть є не зміст, а форма, ритм, ритміка.

Василь кохається в музиці. Добрій джазовій музиці, класичній, рок-н-рольній. Звідси, а також з природи, спілкування, певних душевних станів він черпає натхнення для віршів, звідси бере початок його ритмічна структура поетичної фрази, що більше нагадує афористичні прозріння/прориви. Цілісну картину вірша годі уявити. Деталі, образи, картини нагадують кадри італійського неореалістичного кіно. Вони чергуються з більшою чи меншою швидкістю, створюючи відчуття чогось нереального. При тому, це дуже реалістично-побутове деталізування, аж до зримого виростання у живописну деталь чи образ.

Що є відчутним і найреальнішим у цьому фантомному поезописанні? Категорія Часу. Час присутній у кожному вірші, у кожному рядкові, у кожній зміні ритму. Це єдина реальність у віршах Василя Андрушка, яка вимальовується у певні кола, повтори, цикли, у яких важко знайти початок і тим більше неможливо віднайти кінець.

Але що дивно, ці вірші мають ту особливість, що читаються як Вічна Книга, де є все і де смисли заховані у самій природі змінювання. Контекст образної системи охоплює біблійні сюжети й історії через якісь побутові жанрові картинки до сюжетів, імен українського світоциклу. І над усім чи у всьому його величність РИТМ...

Василь Андрушко дає можливість зрозуміти, що поезія – це мова, це зміна ритму мови, це розкутість мови. Це правила гри, які ти встановлюєш або які підтримуєш. Мова у Василя Андрушка є всім: героєм, персонажем, деталлю, образом, метафорою, змістом, сенсом...

Це дещо незвичний для української поезії досвід. Не так незвичний, як незрозумілий тій читацькій авдиторії, яка вихована на стереотипі української силабо-тоніки з її наскрізним змістовим місіянством/місіонерством.

Однак якщо хтось думає, що у цьому випадку маємо набір таких собі асоціативних рядів без якоїсь іншої думки; такий собі кристалізований варіянт віршотворення, в якому автор більше видається дитиною, яка собі під ніс бурмоче слова, не тямлячи їх смислу й не задумуючись, як вони складаються, то глибоко помилиться. Перед нами розгортається глибоко етичне і естетичне дійство, у якому найголовніша роль відведена Людині, що усвідомила всю відповідальність за створений і звільнений нею світ. У кожному слові тут відчутний захист тих цінностей, які завжди були, є і будуть незмінними.

І це найголовніше у поетичному досвіді Василя Андрушка, яке потрібно знати читачам його нової книги.