Як розвивати в дитині людяність, уміння співпереживати, допомагати іншим? Як допомогти дитині із сусідньої багатоповерхівки навчитись спілкуватись із природою? Як полюбити сучасному малюку квіти, колосся, птахів, вітер та запах яблук? Саме ці питання порушує Марія Микицей у своїй повісті для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку «Будинок, який умів розмовляти».

Ця книжка із серії «Книготерапія» передбачає сімейне читання, себто буде цікавою для дітей та корисною для батьків, які разом із малюком поринатимуть у чарівний світ слова. Книга яскрава, різнобарвна, з цікавими ілюстраціями Тетяни Копитової, які гармонійно поєднуються з текстом.

Історія дівчинки Даринки, яка живе в багатоповерховому будинку в місті, звична для сьогодення. Дитина бачить світ крізь вікно і світ той вельми одноманітний: шосе із великою кількістю автомобілів, інші будинки… Лише дивлячись у небо можна помріяти. Батьки вирішують відвезти доню до пана Будинка, який з нетерпінням чекає слухача для своїх захопливих історій.

І ті історії справді захопливі. «Бузок, який мріяв про птахів», «Анничка-Синичка і лялька Василинка-Намистинка», «Як вітерець-Пустунець перетворився на кошенятко» - добрі розповіді на горищі, що слугує місцем ініціації, розвитку дівчинки, місцем її потаємних розмов із паном Будинком. Шлях на горище – символічні сходи, які окутують теплим пледом і дорослу уяву: «… дівчинка чмокнула у щічку мамусю, весело помахала ручкою татусеві й почала поволі підніматися старими скрипучими і такими затишними сходами на горище в передчутті нової історії ».

Там Даринка стає Даринкою-Жаринкою, знайомиться із паном Лелекою, сім’єю ластівок, здійснює заповітну мрію Бузку. Це стає поштовхом до особистісного розвитку дівчинки – вона малює, намагається вишивати, хоче навчитись читати. У всьому цьому її підтримують і допомагають батьки. Саме єдність сім’ї та взаєморозуміння тонкою ниткою в’ються між казкового світу Будинка.

У повісті чітко простежуються правила поведінки, яких, на думку авторки, повинні дотримуватись дівчатка: «Вона спершу хотіла заплакати від почуття жалю й безпорадності, а потім згадала таткові слова про те, що справжні дівчатка не плачуть», «… маленькі дівчатка вночі мають спати у своїх ліжечках, а не ходити нічним садом», «… чемні дівчатка не вередують» . Проте, слід зауважити, що вплив таких правил на розвиток гармонійної особистості доволі двозначний, адже в них завуальовані ґендерні стереотипи щодо зовнішнього вигляду та поведінки як дівчаток, так і хлопчиків. «Щойно вони це зробили, то вмить забули, що ще вчора були несправжніми дівчинкою і хлопчиком. Анничка гайнула на вулицю знайомитись з дівчатками, а Андрійко побіг із хлопчиками грати у війну».

Читаючи цю книгу, згадується власне дитинство: ластівки під стріхою, молоді вишні у саду, гнізда лелек на дахах осель, де живуть добрі люди, трави за домом, в яких можна заблукати. І все, однозначно, асоціюється з чимось рідним, українським. Тому недоліком можна назвати використання в тексті образу феї-чарівниці, яка яскраво виділяється серед затишного «жовто-синього тексту».

Ця повість однозначно навіює сонячні спогади. І, звісно, хотілося б щоб кожна дитина мала змогу відчути трепет перед першим польотом ластів’ят, вдихнути аромат бабусиного варення з троянд, повірити в дива, які можна створити власними руками. І якщо Ваша дитина ще не побувала у такому фантастичному місці, то помандруйте з нею в гості до Будинка, який уміє розмовляти.

«Як шкода, що будинки не вміють літати…».

А дорослі слухати теплі історії на горищі.