Ця книга, презентація якої відбулася в рамцях львівського книжкового Форуму, вже має певну опінію в літературних колах. По-перше, вона номінувалася на премію імені Юрія Шевельова. Якби не кандидатура Костянтина Москальця в ролі номінанта, не відомо, як би все розвернулося із цією книгою. Тепер вона, книга, номінується на «Кращу книгу року» за версією ЛітАкценту. Забігати не буду, бо не відомо, як все розіграється.

Був ще один матеріял про книгу на одному з івано-франківських сайтів. Коментувати цей матеріял теж не буду, бо писав його Іван Ципердюк, добрий приятель Ростислава Чопика з 1992 року. Не маю нічого проти приятельства, але в Івана завжди була риса виїмкова, – в приятелях він готовий розчинитися, тому сприймати цю оцінку як об’єктивну чи, бодай, сумлінну, не доводиться.

Тепер про Чопика. Сиріч, Ростислава Чопика. Бо у Львові ще є Гриць Чопик, автор чорно-білої поетичної книги «Чорна Чайка», однофамілець Ростислава; і є музикант Юрій Чопик, музикант із «Мертвого півня», молодший брат Ростислава. Якщо зважити, що рідним дядьком Ростислава є літературознавець і поет Богдан Мельничук, професор Чернівецького університету, тоді стає зрозумілим, що ся родина не випадкова на культурному полі України.

Чопика, сиріч Ростислава, знаю з того з 1992 року, коли разом працювали в Львівському відділенні Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ України. Якщо сказати одним словом, оминувши наші стосунки, – се витончений і талановитий  філолог, прекрасний знавець і дослідник творчости Івана Франка (кандидатську дисертацію захистив у 2002 році. Тоді ж видав чудову монографію «EcceHOMO: Добра звістка від Івана Франка»).  У 1998 році Ростислав Чопик видав книгу літературознавчих есеїв «Переступний вік», дуже добрих скажу я Вам. Героями цієї книги стали Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський. Ольга Кобилянська, Василь Стефаник  та ін.

Книга «Менталітети» є третьою у доробку Ростислава Чопика. Той же Ципердюк   твердив колись публічно, і гадаю, свої думки не змінив, що Чопик є тим літературно-критичним і есеїстичним талантом, про якого повинні усі говорити, а не про Барана. Я погоджуюся, що Чопик є талантом. А про кого мають говорити, це вже діло десяте, якщо не тисячне. Мені досить, що я читаю есеї і статті Ростислава Чопика, і рекомендую їх студентам як класичний взірець українського літературознавства.

Зі всієї книги – сиріч «Менталітетів» мені, яко незлецькому філологові, – дозволю собі бути нескромним, – заімпонувало декілька есеїв, які тут назву: «Вовчок» (присвячений письменниці Маркові Вовчку), «Баядера від Хвильового» (матеріял, викликаний смолоскипівскою спробою продовження «Вальдшнепів» Миколи Хвильового – Артем Сокіл «Аглая») і «Українець (Або як написати книжку про Михайла Сороку?)». Усі інші есеї не те що погані чи добрі, вони просто написані, й написані непогано. І хоча нещодавно Тарас Пастух робив закид есеєві Ростислава Чопика «Пролетарська нація?», присвяченому проблемі Донбасу, як стереотипному, я можу сказати, що більшість есеїв Ростислава Чопика, при їх філологічній вправності, є вторинними. За винятком окремих парадоксальних висновків до стереотипному викладу.

Наскрізна нута есеїв – проблема менталітету. Ось як у передньому слові від автора маємо пояснення змісту та ідеї книги: «Негаразди з менталітетом виникають тоді, коли хтось його ігнорує. Або ним спекулює, видаючи бажане за реальне, а очевидне – за ірреальне й „загадочное“. Або попросту витирає об нього ноги, забуваючи, що це явище – з тих небагатьох, якому наказати годі; що воно вимагає свого, „не позиченого, а власного“; що воно, як мінімум, „теж має значення“… Власне, про це моя книжка»…

Чи є щось таке в книзі, що стало для мене, „звичайного читача“, виїмковим? Я вже назвав есеї, які мене зацікавлили. Зацікавили формою викладу, композицією. Окремі факти, цитати, які можна буде використовувати, до уваги не беру. Бо есей, окрім оригінального трактування, завжди хибує на цитатність. Він привідкриває інформацію для більшості або недоступну, або освіжає у пам’яті відомі, але в силу різних причин призабуті факти і події (насамперед, через засилля інформаційного поля, особливо через його засміченість). Бо важко назвати оригінальними подібні тези-висновки есеїста: «політика, позбавлена етики, „не завжди“ ефективна» (с.24); «Конрад писав по-англійськи, хоч думав по-польськи, – Вінценз писав по-польськи, думав же … по-гуцульськи!» (с.45)… Так, має значення контекст, у якому нагадані ці відомі істини. У Чопика цей контекст здебільшого виписаний. І це дозволяє мені говорити про Ростислава Чопика, як про філолога, який може бути для багатьох і вже є взірцевим у своєму ставленні до літературного факту, до літературної події, які він уміє освіжити і надати їм індивідуальної інтонації. Що лише увиразнює у ньому латентного творця історій. Можливо, це будуть також власні історії. Сиріч, індивідуальні…