У серії «Банкова, 2» вийшов роман про важких підлітків Олександра Бакуменка «Король Ринкової вулиці».

У світовій літературі образ важкого підлітка має глибоку і сталу традицію від роману Томаса Майна Ріда «Морське вовченя» до романів Джерома Девіда Селінджера «Над прірвою в житі» чи Вільяма Джеральда Ґолдінґа «Володар мух». 

В українській літературі про важких і безпритульних підлітків написано не так вже й багато. Найперше згадуються  повісті Івана Микитенка «Вуркагани»,  Миколи Трублаїні «Шхуна «Колумб», Григора Тютюнника «Климко» і «Вогник далеко в степу». Хоча після Григора Тютюнника відразу хочеться зауважити, що в українській прозі більше творів про обпалене війною дитинство. Марія Цуканова «Ельф», «Діти», «Шоколяда», Микола Вінграновський «Первінка», «Бинь-бинь», Євген Гуцало «Княжа гора», «Діти війни», «Подорожні», «Дядько Олекса», Борис Харчук «Теплий попіл», «Крижі», «Облава», «Роман та Яринка», Анатолій Шевчук «Колесо і ключка» – все це твори про дітей у роки війни.

В сучасній українській літературі про жорстокість підлітків є стильне іронічне оповідання Олександра Ірванця «Наш вожатий Фредді Крюґер». А от романів про жорстокість і цинізм важких підлітків у пострадянській Україні до Олександра Бакуменка читати не доводилося.

Найперше, що зауважуєш при читанні роману  «Король Ринкової вулиці» –  це те, що в ньому незвична для дитячого сприйняття розповідь. Немає в ній іронічної бравади, як у Ґолдена Колфілда, за якою ховається  підліткова вразливість, або точної, майже протокольної епічності, як у романі Ґолдінга «Володар мух». Є в стилі Олександра Бакуменка якась українська неквапливість, ніби читаєш газетну публікацію з рубрики соціальних проблем про статистику дитячих злочинів, трудову міграцію українців, корупцію, бідність, запущену медицину, освіту. Але вчитавшись у цю постколоніальну безпросвітність, несподівано провалюєшся в живі образи і сцени, які виринають, наче голоси і сюжети з нетрів інтернету.  Власне, стиль роману – ніби мікс газети, інтернету і соціальних мереж, де приватна історія поєднується зі статистикою і міркуваннями публіциста. Це створює відчуття незвичного симбіозу журналістики, літератури і жорстокої реальності, яка залишається такою, якою вона є, українською.

Розмовляючи з Костянтином Родиком під час всеукраїнського рейтингу «Книжка року», що зацікавився, як означити стиль роману «Король Ринкової вулиці» і на яку категорію читачів він розрахований, я сказав, що це жорстка проза про ту правду, про яку неохоче говорять в українському суспільстві, і що цей роман насамперед розрахований на дітей, які стали частиною кримінального світу. Коли читаєш прозу для дітей, то завжди відчуваєш, що в дитячій літературі віртуальність, умовність, вигадка, втеча від реальності стають ледь не лекалами жанрового  канону. «Королем Ринкової вулиці» Олександр Бакуменко руйнує  цей канон. Цей роман – ніби холодний душ для дітей, які хочуть стати або вже стали на стежку кримінального світу. І письменник демонструє, що з ними буде в майбутньому. А будуть в’язниця, безконечні приниження, деградація і запізніле каяття.

Центральною постаттю роману є Богдан Вогневода. Знайдений двірником в обгорілій мішковині, він одержав ім’я і прізвище від лікарки, яка прийняла викинуте на смітник немовля. Його домом став інтернат, а головними стихіями – сила й жорстокість. З інтернату хлопчик засвоїв просту життєву мудрість світу, в якому він опинився, що перемагає сильніший, розумніший, винахідливіший, нахабніший. Організувавши  злочинне дитяче угруповання, Богдан починає займатися аферами, грабежами і незабаром потрапляє в колонію для неповнолітніх злочинців, а потім – у дорослу колонію. У  дорослій колонії Богдан знайомиться зі злодієм у законі Дмитром Найдьоновим, який стає для нього названим батьком. Саме Найдьонов після звільнення Вогневоди допомагає хлопцеві порвати зі злочинним світом і зайнятися бізнесом. Але бізнес в українських умовах пов’язаний із політикою, і Богдан Варивода йде у депутати. Він поводиться, як типовий український скоробагатько. Стає жадібним, продає іншим багатіям ліс, що був народною власністю, будує розважальні заклади, зневажає закон.

Переломним моментом у житті Богдана стає день народження  Дмитра Найдьонова, на якому старий інтелігентний зек сказав усе, що він думає про злодія в законі. І цей старий бухгалтер, незаконно засуджений корупціонерами Кабінету Міністрів, пробудив у Богдану докори сумління.  Цей в’язень  показав хлопцеві ефемерність грубої сили. Молодий злочинець зрозумів, що не брутальна сила, а совість і честь роблять людину людиною.  

Справжнє прозріння настало для Богдана, коли він познайомився з Нюсею. Ця дівчина подарувала йому просте чоловіче щастя. Вона народила йому доньку. Завдяки їй він зрозумів, що все його кримінальне минуле – важкий сон, який потрібно забути, аби воно більше ніколи не повторювалося.

Є в романі один містичний епізод, про який хотілося б сказати. У видіннях Богдан бачив місто, в якому ніколи не був. Проїжджаючи повз рекламний щит, він побачив назву цього міста на Чорноморському узбережжі. Коли він приїхав до міста, то йому здалося, що вже в ньому колись був, і відшукав будинок, який здався знайомим і близьким. У цьому будинку молодик побачив фотографію хлопчика, який ще дитиною покінчив життя самогубством. Раптові видіння перенесли його в далеке дитинство, він відчув себе повішеним хлопчиком, і Богдан зрозумів, що насправді ці літні люди, до яких він прийшов у дім, його батьки. А дівчинка, яка дружила з повішеним хлопчиком, його суджена. Цей прийом містичної трансформації дозволяє автору вмотивувати переродження вчорашнього кримінального злочинця у світлу особистість. Власне, з цього моменту в Богданові Вогневоді вмирає злочинець і відроджується добра людина.

Реінкарнація в романі – не художній прийом, а частина авторської філософії, яку свого часу поділяли Платон, Сократ, Піфагор. Душа загиблого хлопчика увійшла в Богдана Вогневоду і після кримінальних мандрів ніби повернулася назад. 

Озираючись на минуле Богдана, можна сказати, що воно схоже на біографії багатьох сучасних українських політиків, які пройшли шлях від вуличних вуркаганів до зони, від зони – до бізнесу й політичної діяльності. Богдан був хуліганом, кримінальним злочинцем, бізнесменом, депутатом, спонсором дитячих будинків.

Відвідавши свій колишній дитячий будинок у якості директора благодійного фонду, Богдан ніби повернувся в своє нерадісне сирітське дитинство. Він побачив, що змінилися лише державні символи, погруддя Леніна замінили погруддям Шевченка, радянський герб – на український, а педагогічно запущені діти як були, так і лишилися. Тож його промова перед дітьми – не просто фінальна сцена успішного чоловіка, що пережив важке життя, доки зрозумів, що найбільшою цінністю в житті людини є любов, близькі люди і добрі вчинки, а важливий виховний момент, який письменник приберіг для своїх неповнолітніх читачів.

Не зважаючи на велику кількість жорстоких сцен, в яких немає найменших поблажок до того, що роман писався для дітей, цей твір доволі світлий. Від часів Аристотеля закони у великій літературі не змінилися, а основні принципи – мімесис і катарсис – залишилися основою якісної літератури. Олександр Бакуменко добре засвоїв ці принципи, тож фінал роману звучить цілком катарсично. Колишній вуркаган виступає у дитбудинку, в якому виріс, і  його сповідь про помилки дитинства й молодості – узагальнення життєвого досвіду, в якому було багато помилок, через які довелося йому пройти. У головного героя роману вистачило розуму не обізлитися на людей, а розкаятися і прийти до вічних істин, на яких тримається людство. І ці істини прості, як світ: любов, справедливість, чесність перед собою та людьми.