«Третій сніг» Івана Андрусяка – найбільш суперечлива за відчуттями книга, яку вдалося прочитати останнім часом. Вона захоплює своєю справжністю, перехоплює подих від серйозності та не відпускає ще дуже довго. Це книга, яку можна смакувати безкінечно, переосмислюючи образи персонажів і висмикуючи окремі цитати з тексту.

Казковий світ Андрусяка багатогранний і неочікувано складний. Події відбуваються у лісі, в якому живуть звірятка. Вони ходять до школи, а у вільний час ще й експериментують. Але попри таку простоту сюжету, автор настільки майстерно закручує події, що маленькому читачеві точно не буде часу, щоб понудьгувати. Головний герой казки – їжачок Петро. Його життя сповнене фантазіями, мудрими думками і бажанням вигадати для безіменного лісу красиву назву. Понад усе на світі їжачок любить навчатися і читати книги. А через те, що Петро має звичку підкладати книжки під подушку, то всі сторінки наскрізь пробиті голочками. Але світ їжака набагато більший, ніж тільки його фантазії. Через свою допитливість він потрапляє у круговерть лісового життя з інтригами, розслідуваннями і навіть справжнім злочином. Друг головного героя – дрізд Марко – через свої експерименти потрапляє у прикру ситуацію. Перед їжаком Петром залишається вибір – або допомогти своєму товаришу, який завдав лиха несвідомо, або розсекретити його. Іван Андрусяк навмисно будує перед читачами складний світ, у якому поведінка казкових героїв керується не категоріями добра і зла, а власною совістю.

В анотації йдеться, що книга «Третій сніг» – «хвацько «закручений» дитячий детектив зі справжнім злочином і справжнім розслідуванням». Хоча насправді, навіть за дитячими мірками, назвати пригоду, в якій ще до розслідування відомо ім’я злочинця, детективом доволі складно. Заявлено також, що повість написана для дітей дошкільного та молодшого віку. Проте дошкільнятам буде важко зрозуміти і мову, і описані автором події, і філософський підтекст.

У казці «Третій сніг» автор відкриває перед читачами далеко не дитячий світ, у якому панують не вигадані добрі історії, а справжня реальність із буденними проблемами і жорстокістю, зі споживацьким ставленням до природи, з бажанням пристосовуватися до умов. Саме це і відштовхує виплеканого на книгах із хорошим кінцем читача. Андрусяк настільки ошелешує правдивістю і непідробністю, що часом просто починаєш втрачати ґрунт під ногами, намагаєшся хапатися за уявні межі дозволеного і недозволеного, аж поки не усвідомлюєш, що ці межі існують тільки в твоїй голові.

Автор не соромиться голосно заявляти про те, що дитячий світ сповнений не тільки любов’ю, добром і щастям, в ньому є і нерозуміння, і біль, і розгубленість, і пристосуванство. Говорити з дітьми на дорослі теми необхідно. Не можна оточувати малят тільки казками, у яких добро завжди перемагає. Дорослі теми нікуди не зникають, просто треба навчитися батькам вводити дітей у реальність ще змалечку, пояснюючи складні проблеми, для прикладу, за допомогою казки. У Івана Андрусяка це виходить дуже органічно: «Звісно, можна й без совісті, і  чимало звірів так і живуть, – але той, хто не просто ходить до школи, а чогось доброго в ній усе ж навчився, без совісті просто не зможе. А совість каже, що їсти  мусиш, бо без цього загинеш, -– але якщо їстимеш ближнього, то в тобі загине щось більше, ніж твоє життя».

Особливої уваги заслуговує мова. Вона, насичена яскравими образами, порівняннями, епітетами, допомагає маленькому читачу уявити героїв в усіх деталях. Проте варто наголосити, що автор дуже категоричний у своїх переконаннях: ті герої, які розмовляють рідною мовою, – позитивні, а ті, що суржиком, – негативні. «З такими думками їжака Петра зморив сон, – і йому примарилося, що він опинився у світі, де знищено всі мови, крім єдиної. І ніхто не пам’ятає жодного різного слова – лише ті, які “правильні”. Там він зветься “йожик Пьотр” і мешкає не в тернівнику, а в “тьомном лєсу”. І разом із мовами геть усе в цьому світі втратило кольори. Залишився лише один-єдиний колір – сірий. Сірі крони дерев, сіра земля, сіра трава, сіре листя, сіре небо, сіре сонце… Сіра білочка Єкатєріна по сірих гілках несе сірий горішок у сіре дупло. Сірий лелека Ґріша сіро ширяє в сірому небі. Сіра ведмедівна Альона ліпить із сірого снігу сірого білого ведмедя. Сірий заєць Ніколай у сірому малиннику викладає сірим учням сіру науку». Щоправда, Андрусяк дає шанс виправитися через «мовне очищення», ідентифікацію зі своїм народом.           

Непокоїть вимальований образ людини, яка приносить у ліс тільки розруху та агресію. Таке навмисне згущення фарб використано для загострення уваги на проблемі збереження природи. Однак для контрасту можна було б розбавити позитивними персонажами, які б дали шанс людству виправитися.     

Книга справжня, як третій сніг. Вона не надто закручена хитромудрими сплетіннями, проте однаково цікава, як для дітей, які знайдуть там відповіді на хвилюючі питання, так і для дорослих. Бо думки про мову, суспільні і фізичні хвороби, національність, дружбу, культуру і совість – дуже цінні і відверті.

Ілюстрації Ольги Кузнецової не залишають байдужими. Вони настільки затишні, теплі і зворушливі, що часом за розгляданням кумедного їжачка і грізного вовка забуваєш продовжити читання.

Коли читаєш казку «Третій сніг», так і хочеться дослухатися до поради Івана Андрусяка і – умоститися зручніше, заховати долоньку під щічку, може навіть заплющити оченята, бо повільні й тихі розповіді найкраще слухати саме так.