Героїні культових п’єс Теннессі Уїльямса здебільшого бояться дивитися в дзеркало. Потрібна сила, щоб прийняти правду стосовно себе, яка дисонує з бажаним. Протилежне відбувається з ліричними героїнями поетичної збірки «Інфра» Марії Микицей.  Тільки дзеркала тут всередині себе, а погляд інтровертивний – але назовні:

те

що так довго

було для двох –

стало для однієї

спеку

чоловічих поглядів

вбираєш  сміючись

знаєш:

на цьому все і скінчиться

пружність

довгого ворсу

розкішного перського килима

під гарячою долонею

повертай мене

у далекі часи

мого дівоцтва

Заглиблення в душевний простір жінки тісно пов’язне з її еротичною сферою. У віршах поетеси між ними взаємопороджуючий смисловий зв’язок. Коріння цього синтезу можна знайти ще в античності – у міфі про Ероса та Психею. Давні елліни поєднали ерос і душу в єдине ціле, від якого народилася богиня насолоди. Такому союзу передували численні перешкоди, помста, заздрість, ненависть і щирі бажання бути разом. Сценарій цієї нової сутності і процесу її становлення (інфра)присутній у текстах Марії Микицей.

Психоемоційний стан ліричної героїні – дзеркальне відображення стосунків двох за кавою, ромом чи віскі, і поміж ними:

колись

це мало статися тому

це вже стається

отож

мовчи і пий

що хочеш

валер ’ янку або віскі

купуй можливо цикламени

півоберта

півслова

півлюбові

до мене/ до тієї

що колись

була можливо мною

Видозміна автосуб’єкта в останніх рядках свідчить про розлам і зсув принципово важливих означень себе під впливом досвіду взаємин із чоловіком – який, як гіркота в каві. Якщо її розбавляють молоком, то відчай – мріями, самонавіюванням:

я саме так

задалеко

як потрібно

щоб йому

снитися

тоді

викривлення простору

відносність руху

нелінійність часу

спричиняють

напади безмежної туги за мною

<…>

у найприкрішому випадку –

просто запроси на каву

Коли стосунки жінки й чоловіка входять у точку біфукації, потрібен час, щоб відчути й обдумати, а відтак увійти в іншу якість чи змінити вектор на інші координати, або інших людей: «якщо йдеш / якщо можеш іти / то – тікай / залишай». Як писав А. Шопенгауер, «любов – найбільша перешкода в житті». У віршах збірки «Інфра» вона є ще й поштовхом до життя і його переінакшення: «о яка несподівана перспектива / можна стати кометою / гайнути у космічні простори / і десь там / у безмежжі / з кометою Галлея / навіть закрутити любов».

Лірика Марії Микицей прямує до почуттєвої рефлексивності, але без істеричних симптомів (що зазвичай супроводжують українську фемінну письменницьку риторику), хоч поринає в болючі конфліктні теми. Поетичний простір «Інфра» – простір без макіяжу, масок і навіть без одягу, а що найважливіше – без фальші. Це тотальне розчинення жіночого суб’єкта в іншому – у чоловікові («заради його», «ШИЗОФРЕНІЯ», «НАЙПРИВАТНІШЕ С»), інтуїтивна ідентифікація з його образом універсалії аніми, аж до депресивного страху, за Ф. Ріманом, залишитись у замкнутому вимірі нелюбові, непотрібності, самотності. Але логічний фінал не поспішає осісти крапкою, щось вітаїстичне далі пронизує й зумовлює рецидив до пошуку душі й еросу – до любові.

найцікавіше

зазвичай

починається після того

як все нарешті

начебто скінчилося