«Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис?» - саме ця фраза слугує відправною точкою у світ «Астри» Олександра Михеда. Розповідь про «інше» бачення, «інше» знання, «інший», ілюзорний світ навколо.

«Астра» - фонд, який намагається донести до учасників своїх семінарів  цінності, якими повинні керуватись політики та громадські діячі. «У сучасному глобалізованому світі, що зазнає динамічних змін і нових викликів, побудова суспільства повинна засновуватись не на особистому зиску і преференціях, а на усвідомленні важливості розподілення загальнолюдських цінностей». Там, «кожен відчував свою належність до чогось більшого. Глобального». І справді, більшого, але чи до того великого і високоморального, як ми могли подумати?

Впродовж тисячоліть люди намагаються пізнати істину, але автор питає читача – чи справді нам це потрібно? Бо ж пізнання – то не завжди легко, бо знання не завжди підсильні нашому розуму, бо «блаженні вбогі духом».

Перепрограмування свідомості учасників семінару відбувається знаково – за час створення світу, з допомогою відомих праць класиків філософської думки: Аристотеля, Іоанна Дамаскіна, Томаса Гоббса, Дарвіна, Софокла, Руссо, а також творами з яскраво українською ментальністю – «Конституція» Пилипа Орлика, «Літопис» Самійла Величка. Саме за допомогою них створювалась нова особистість: «Ми готуємо лідерів нового покоління. Якщо хочеш, робимо версію 2.0. Без рабських замашок. Без холуйських приколів. Ми програмуємо у свідомості ідеї справді чинних конституцій, справедливих судів, ринкової конкуренції та суспільних благ. Ми робимо добро, ми створюємо нову українську еліту».

«Астра» Олександра Михеди – психотрилер. Проте «хорор» відчувається лише наприкінці розповіді, а «саспенс» іноді губиться між рядків. Та все ж «Астра» - зразок ідеальної формули інтелектуального тексту: філософські роздуми за чашкою кави із «високими умами світу цього», любовна лінія, наочне зображення повсякденного людського рабства в селах із відголосами постсовкового рекету та суцільні містифікації. Автор від початку розставляє всі «крапки над і»: «Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх». Тому залишається під знаком питання не результат, а шлях до нього: як? чому? 

Головний герой – Віктор Варецький, який до кінця книги трансформується з фемінного хлопчика із філфаку в чоловіка, готового до подвигу. Принаймні так здається з першого погляду. Бо пройшовши всі випробування і особистісні зростання, навіть одержавши розуміння коханої людини, фінансову стабільність, врешті-решт самореалізацію – Віктору набридає стабільність. Події розвиваються так, що головному герою приходиться вибирати й самому – що робити каноном свого життя? Зберегти кохання? Нести добро? Пізнати істину? Все ілюзія?

Інші герої роману – люди різних соціальних статусів та поглядів на життя. Є в творі корислива Влада, світла Ірина, колишні і набуті друзі – Вовчик та Юрась, псевдогарвардський професор Юхим Євгенович, одногрупники, інтелектуальний планктон вищого статусу соціальної ієрархії. Кожен із них – зразок, шаблон, патерн поведінки певного типу людей, узагальнення наших фантазій щодо власних особливостей.

Любовна лінія у романі різностороння. Влада – мазохістичне кохання головного героя, чи, може, ілюзорне та все ж не кохання? Стосунки із нею були суцільними крайнощами: «Я ненавидів її. Але хотів», «Влада показала білі зуби. Які так хотілося поцілувати. І вибити» . Проте Віктор і далі слідкує за оновлення на її сторінці у соцмережах і таємно влаштовує «тет-а-тети» з її фотографіями. Ірина – жінка, яка змінила життя Віктора, проте не була ввірена в його таємницю. Жінка, котра шукала тепла та чи знайшла його? Ну і найцікавішим залишається питання щодо чоловіків у житті Віктора, бо ж засинаючи в одному ліжку із нібито коханою жінкою, він «… любив Іру і хотів Юрася». Ще одна ілюзія?

Читаючи книгу, справді погоджуєшся, що ми об’єднані спільними травмами, «Ми просто отара, що стоїть у вольєрі. Домашня худоба, яка годує невидимого господаря. Худоба, яка ніколи не дізнається про існування вольєру. Бо ніколи не пізнає іншого життя». Якого ж господаря ми годуємо? Містифікації навколо «вищих чинів»; навколо тих, хто формував з дитинства нашу свідомість між рядками; між нами, псевдоінтелектуалами; всередині нас.

Бо хто ми насправді: раби чи господарі, худоба чи помилка в системі?

«Ну що ж, як то кажуть, have a nice catharsis».