Світів реальних, чіпких а попри це – і якихось нетутешніх, млоїсто-подаленілих,  Але неодмінно – рухомих, попри відчайдушну небезпеку наближення до них для поета, який, подібно до Павла Вольвача, вже здобувся на читача своїм стилем, темпоритмом, образністю, позначеною власним «скорописом» метафорикою. Іншими словами, топосом – напродиво рятівним і навдивовижу оманливим, який зваблює обрієм обітованої землі, і який чіткою своєю локацією повсякчас нагадує, що подорож неминуче завершується. Вольвачеві ж ходить за її тривання – і найновіша поетична книга «У Києві», яку цьогоріч благословив у світи «Український пріоритет», править тому за щонайвиразніше підтвердження. Симптоматично, що розпочинається вона розділом «Тривання подорожі»: подорожі поза себе, поза власні хронотоп, стиль, досвід, екзистенцію і що там ще… «Всі знаки шляхи прикмети –/ Тло новішої з прикмет:/ Потихеньку для поета/ Затісним стає поет./ І горить йому зеленим/ Із тоски та із пітьми/ «М» над метрополітеном/ Мерехтінням слова «ми», – попри безсумнівну національно-романтичну закоріненість такого письма відлунює тут майже даоське передчуття мандрів як благословенної тривоги нових світів. Вже одне це дає підстави на окремішню поважну балачку, адже з тривогою, хай би яким справді тривожним не було «тысячелетье на дворе»,  в останніх сезонах сучасної української поезії впереваж  не надто складалося – їй більше залежало на істерії, анемії та симулятивній екзальтації.

Нова книга Павла Вольвача, структурувавши в часовій послідовності у суті речі весь корпус його «post-Південно-Східних»  текстів, насвітлює один з найпарадоксальніших інтелектуальних сюжетів українського письменства зламу тисячоліть. Сюжет про шлях до Києва, що судився поету, який засадничо і навіть виклично входив у літературу як поет не столичний, не-київський, плекаючи іншу, ніж на печерських узвишшях мову й образність: справді-бо, рядки на кшталт «Щось не скінчилось. Щось не почалось./ Лишились бур’яни сухі і бурі./ Я з балки вийду на проспект і хтось/ Розпустить пальці віялом «В натурі» надто вже дисонували сер. 90-х і з київським інерційно-совєцьким «спілчанством», із київським же глорифікованим натоді постмодерном… Виданий «Дніпром» 2000-го – у переддень третього з черги Міленіуму – «Південний Схід»,  нагадаю, остаточно утвердив був для загалу «канонічного Вольвача» як співця погибельних і осяйних теренів індустріального Запоріжжя, на общирах якого – «ваплітянська» мрія про машинову міць України, розкута чуттєвість середземноморської Ойкумени та «скоромовка махновського «льюїса». У такій своїй іпостасі поет був визнаний читачем, ставши цитованим навіть і в політичному дискурсі, таким він постає в добірках навчальних хрестоматій – цій достеменній «палаті лордів» нашої літератури. Здавалося б, тішитися чоловікові, повторивши за небезталанним свого часу віршотворцем: «я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині». Одначе Вольвачу – це відчувалося навіть у ранніх його поезіях – повсякчас було притаманне якесь справді підшкірне відчуття того, що поезія, аби жити, а не муміфікуватися, мусить здобутися на щось більше за себе саму і свій «місцерозвиток». Бо визначеність тотожна вичерпаності, а вичерпаність повсякчас супротилежна диву. Особливо – коли вже долею судилося поетові диво київське з його лунким обрієм і бездоганно просторінню погляду, яким завжди спізнаєш більше, ніж побачиш: «За горбами – там вогні натрусом./ Далі – небо. А по небу дрож./ Світу щось по вінця статись мусить,/ саме звідси статися. Отож».  Микола Васильович свого часу добре знався на таких речах – не випадково ж написав у «Страшній помсті»: «За Києвом з’явилося небачене чудо. Усі пани й гетьмани зібралися дивуватися з цього чуда: раптом стало видно далеко в усі кінці світу».

Назагал беручи, «У Києві» вільно було б назвати книгою див та сенсів. Спочатку – про сенси, адже дива, і то неабиякі, ставалися і стаються на всіх теренах «від Сяну до Дону», та й не тільки там. А з сенсами по-іншому – саме Київ виповнює ними українські сюжети, він дає їм продовження й світоісторичну перспективу. Правду кажучи, у цьому й полягає характеристична ознака автентичного «київського тексту»: його простір неодмінно центрується світоглядною домінантою (Центральна Рада ж саме тут постала), не дидактичною, звичайно, а екзистенційно-вглиблено.  Ще раз: бутність нашу творить цілокупна Україна, а сенси цій бутності надає Київ. Цікаво буде колись простежити, як по-іншому «заговорили» в київських екзерсисах поета його «південно-східні» образи й мислеформи. Бо Вольвач і в наддніпрянській столиці залищився Вольвачем – іншим, але впізнаваним, із вподобаними карбівнями силабо-тоніки, притаманним лише йому метафоричним «горизонтом» та розкритим назустріч «музиці сфер» звукописом («Світл а перебирають клавіші/ Одного з двох найкращих міст» чи «Рівнин а підкиївської сили/ ціпеніє з чотирьох сторін» – це його питоме, дане йому, як писав колись сам поет, «наче гемоглобін у крові» ). Разом з тим виразніше у Вольвача починають звучати теми, які раніше були притлумленими, ледь накресленими у пунктирному письмі. До прикладу, тема христологічна, до якої він звертається навдивовижу делікатно, проте кожного разу – доглибно-вражаюче. «Оце химерія… При ній/ Бува по-різному. По різному./ Проте, й заступництво стихій,/ Ярами й хмарами порізаних…// І хай хтось упаде , чи спиниться, /Але ж послухайте, послу…/ По ній, по ній Христові йтиметься, / По ріллях, по Дніпру, по склу…»,  –  це саме київський розмисел, у якому світиться темінь і проростають метафізикою стихії світу цього. Київський, бо давніше на горах цих десь так мислили в повівах високого містицизму Тичина, Філянський, Зеров, Плужник, Стус, і десь же ж після Вольвача хтось міркуватиме собі на Замковій чи Андріївському, що ось і яри тут, і химерія також…

Нарешті про про дива – і коротко, бо мудрі люди радять довго про них не розводитися. Власне, для Вольвача «дивом, яке завжди з тобою» постає сам простір Києва – із сакральним середмістям та профаними «спальниками», із Подолом,  яружним рельєфом нетрищ, богемною Прорізною, «де столи і сто по три». Тому він не надто переймається докладною класифікацією тих див – просто фіксує на папері, що постане навіч, що спаде на  думку. Наприклад, таке, писане ще перед порубіжною київською зимою 13-14 рр.: «Якісь нечувані прем’єри/ Летять у часі, навздогад,/ Безладно й легко, як папери /Нечинних відучора влад». Бо що ж це, направду, як не звичайне диво – вістка про те, що всі, які є влади, тепер вже нечинні. Відучора.