«Ця книга це спроба розібратись у всьому і зрозуміти з чого почалася війна. І чи скоро перемога» − так говорить про збірку оповідань «Книга змін» її автор, військовий кореспондент, режисер та письменник Андрій Цаплієнко. Це книга про біль, який вже другий рік поспіль українське суспільство намагається безрезультатно втамувати.

«Війна була неминучою» - ніби вирок звучать слова, якими починається перша історія. Далі докір, що не має конкретного адресата і кожен сам по совісті нехай вирішить, чи стосуються ці слова конкретно його: « Якби ми вчасно змінилися, вона легкою примарою майнула б десь поряд і розчинилася в повітрі, не лишивши й сліду.» Але автор робить перший  висновок : «Але ми не хотіли змінюватись. І тому вона почалась».

Книга не дає конкретної відповіді на питання «Чому почалася війна?», однак наштовхує на роздуми і пошуки істини.

Оповідач згадує дитинство та роки юності, аналізує і проектує минуле на сучасне становище у країні, однак не робить вагомих висновків, залишаючи цю місію читачеві. У книзі − реальні історії, пережиті Андрієм, зокрема, про зміну поглядів на революціонерів після безпосереднього спілкування з ними, коли журналіст виконував свій професійний обов’язок. Ось він на прохання дружини опиняється в центрі столиці, як то кажуть у потрібний час, у потрібному місці. Знайомиться з диваками Майдану, дізнається мотиви їхнього перебування, а потім Крим, Донецьк, Боїнг 777 і життя вже ніколи не буде таким, як раніше.  У книзі − історії про «панаєхавших» революціонерів, нелюбов до президента в тролейбусах, та про те, як одного дня ми прокинулися в новій, не іншій, країні.

Справжнім революціонером є один з героїв книги, Термінатор. Цей персонаж має прототип, реальну людину, яка ледь оговтавшись після важкої травми на Майдані, ледь повернувшись із того світу, їде на Донбас. Хлопець не може влитися у суспільство після повернення зі шпиталю закордоном, а потім знову ризикує здоров’ям і життям. Чимало українців перебували у такому ж стані, як і Термінатор – не знали, чому вірити, де шукати правду. Це стан, коли у звичному середовищі стає занадто тісно, тягне до небезпеки, де товариші, люди, які розуміють без слів, коли рідний дім стає щонайменше двоюрідним.

Автор вдається до яскравих, символічних образів − місто порівнюється із самогубцем, який підсвідомо прагне смерті, коли колективне божевілля невиліковне. А міст, що зазвичай є символом з’єднання, переходу, комунікації, у Цаплієнка, там, на Сході, був «виразною межею війни і миру. Чіткою, зрозумілою ». Здається, суспільство вже звикло до стану когнітивного дисонансу і можливо, коли все закінчиться навіть ностальгуватиме за тим відчуттям.  «Я звикаю, й іноді мені комфортно стає існувати саме там. Все стає дуже простим», − сказав сам Андрій під час  презентації книги на Форумі видавців.

Невигадані герої, реальні долі, емоції та щирі почуття дозволяють повністю поринути в атмосферу книги. Автор змальовує реальну картину війни та життя в її умовах, без телевізійної фільтрації, такою ж карколомною, як вона є. У «Книзі змін» не всі солдати по інший бік фронту є абсолютними покидьками. Автор не має упереджень до котроїсь зі сторін, співчуває жертвам інформаційної війни, кремлівської пропаганди. « На тому боці відбувається приблизно те ж саме з людьми. Ні життя, ні смерті. Є вибір, чіткий. Чорним по білому, і ти існуєш у парадигмі цього вибору.  Іноді це дуже важко, а іноді напрочуд легко… », − ділиться він на презентації.

Андрій Цаплієнко має великий стаж роботи, як журналіст спостерігав за військовими конфліктами в інших країнах, та переконаний, що найважче – спостерігати за війною у себе вдома. Він розповідає, що неодноразово виникало бажання стати в лави захисників, однак єдина зброя, яку бере до рук – камера. Парадокс в тому, що герої його книги відверто не довіряють ЗМІ. Хоча дехто потрапив на Схід під впливом псевдорепортажів. Таких добровольців автор називає «одноразовими солдатами», прирівнюючи їх до камікадзе: « Він знав, що загине, знав, що назад його не чекають. Камікадзе неоголошеної війни ».

«Наскільки змінюється людина в полоні, настільки змінюється ставлення до протилежної сторони. Люди по ту сторону, відверто кажучи, вважають нас ворогами. Там є й люди, які нас підтримують. Найгірший ворог українців – це російське телебачення. Воно присутнє у кожній гарячій точці цієї війни. Наполегливо, грамотно, технічно і завжди дуже оперативно, з усіма інструкціями пропагандистської війни, які напевно вони вивчали. Я думаю… Я не думаю, я просто знаю, що це частина, важлива частина цієї системи », − переконаний Андрій Цаплієнко. Він розповідає, що  відчув, що буде війна ще на Майдані, після найстрашніших подій у лютому 2014 року: « Ніби війна торкнулася тебе крилом і полетіла далі, а в мене таке відчуття, що вона просто йде на бойовий розворіт. Ця війна буде ще у нас ».

«Книга змін» дає поштовх до подальших роздумів не тільки про те, чому почалася війна, а і про те, що буде далі. Інколи досвід приходить з втратами, так і ми, як солдати, із кожною краплею їхньої крові, втраченою на полі бою, стаємо дедалі досвідченішими. Автор стверджує, що людей по інший бік барикад не переконати. Та ми можемо переконати себе, що виграємо цю війну.

На прикладі собачої вірності постає чергове припущення:  « Коли б усі вміли так терпіти й чекати, можливо й не було б цієї війни ». Однак вона вже є. Нехай не оголошена, нехай у формі АТО, на додачу − гібридна. Проте перемога повинна бути за нами, варто тільки повірити. І автор вірить, ба навіть впевнений в цьому.