Повість Івана Андрусяка не залишить байдужими ані дівчаток, ані хлопчиків молодшого та середнього шкільного віку. Хоча автор зазначає, що це саме дівчача повістина, проте пригоди сміливої Стефи будуть до вподоби і хлопчикам. Адже в творі немає яскравих ознак ґендерної ідентифікації дітей за одягом чи манерами поведінки. Різниця між статями висловлена у досить цікавій формі, над котрою можна сперечатись, проте вона однозначно без зайвих приписів і видумок: «Адже тільки у хлопчиків болюче місце там, де закінчується авторитет. А в маленьких дівчаток болючого місця взагалі немає, лише у великих. Це коли їм більше ніж десять років і вони вже не можуть це показати на пальчиках». (Авторитет – себто живіт, який є у батька.)   

Стефа – із інтелігентної сім’ї. Мама – вчителька вчителів, а тато – пише промови політикам. Обидві ці теми супроводжують всю історію дорослішання-розуміння Стефи. В тексті можна зустріти асоціації автора (чи ба, батька) про політиків: «Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору». Батько – основний персонаж для наслідування дівчинки, адже саме його страхи вона вважає справжніми страхами і саме його слова згадує у складних ситуаціях: «Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються».

Мандрівка у чарівний бабаячий світ розпочинається із того, що дівчинка розпочинає вередувати і її не лякають навіть розповіді про Чакалку, котра забирає неслухняних дітей. Стефа думає, що лише ця вигадана казкова істота зможе її зрозуміти. Дуже актуальна ситуація для дітей, адже часто вони ображаються на дорослих через те, що ті зайняті іншими, «дорослими» справами. Проте, згодом все змінюється, адже навіть в казці не все так просто.

Крім Стефи до Чакалки потрапили й інші діти. Серед них Сіяр та Іра, котрі були однакового віку з дівчинкою, а також старша дівчинка Орина, відома у всій окрузі за надписом на футболці «Школа не вовк, у ліс не втече». Весела компанія у мандрівці чарівним лісом. Та коли люблячі діти опиняються без батьків – то починають усвідомлювати як сильно сумують за ними. Так сталося і зі Стефою, вона будь-яким способом мусила повернутись додому.

«Стефа та її Чакалка» − історія першого шкільного досвіду кандидата чакалячих педагогічних наук пані Чакалки та вередливої дівчинки, котра потрапила до бабаячої школи. Щоб вибратись від Чакалаки і потрапити додому потрібно пройти через страшний ліс, повний пригод. Ліс – символ кризового періоду, який потрібно пройти і лише після того, як ти зумієш перемогти всі свої страхи – тоді подорослішаєш і повернешся додому. «У лісі було страшно. Дуже страшно. Може, навіть страшніше, ніж у Чакалки», але Стефа знала, що вона має наважитись та пройти, адже ж вона «… нічого не боїться – лише висоти і стоматолога. Бо саме цього – висоти і стоматолога – боїться тато».

Хоча іншим дітям подобалось вередувати та пустувати у лісовій школі і вони не пішли вдруге шукати стежки додому, але дівчинка знайшла дороговказ, котрий допоміг їй – звичайнісінького хруща. Прямуючи за хрущем Стефа робить крок до дорослішання та розуміння, ще складніший аніж попереднє рішення остаточно йти від Чакалки, хай навіть і самій: «… Лізти вгору було страшно. Дуже страшно! Значно страшніше, ніж у Чакалки. Страшніше навіть, ніж іти самій серед ночі до темного лісу. Воно й не дивно – висоти навіть тато боїться…». Дівчинка сміливо, хоч і не без тіні сумніву, лізе вгору, бо знає, що там – її вихід: «Угорі було красиво. Дуже красиво! Стефі аж дух перехопило!»

Хрущ – помічник і дороговказ від старшої сестри. Гарний приклад того, що навіть у сварці чи обіді найрідніші люди завжди про нас пам’ятають і намагаються опікуватись та допомагати у складних ситуаціях, це символ родинної єдності та підтримки. Крім того хрущ для українців закорінений у глибинах колективної підсвідомості як щось надзвичайно рідне, адже перша асоціація з хрущем – це Шевченкові «хрущі над вишнями».

Та Чакалка, виявляється, не від доброго життя чи власного бажання стала Чакалкою. Колись вона мріяла просто бути вчителькою: «Я, може, все життя мріяла хорошою вчителькою стати. А мені всі казали: чого ти в школі не бачила? Лобуряк? Пиши дисертацію. Із педагогіки! І я написа-а-ала… А старенький професор коли прочитав мою дисертацію, знаєш, що мені сказав? – Що? – Що мене до дітей на гарматний постріл допускати не можна!».  Ось так інші люди можуть впливати на нас та не завжди добре, пояснює письменник дітям. Якщо забувати про власне покликання та слухати завжди інших – то можна загубитись і стати Чакалкою.

Як же закінчилась історія дорослішання малої вередливої дівчинки? Хто така насправді Чакалка і чому нею стала? Що добре, а що погано? Діти зрозуміють самі, без зайвих нав’язувань, а мандруючи та пізнаючи навколишній світ разом із Стефою та її Чакалкою.

Гарних бабаячих пригод!