Йдеться про книжки українських політв’язнів – «Оповідання» Олега Сенцова і «Сильне ім’я Надія» Надії Савченко. Перефразовуючи Пахльовську, мисливець лютий, вийшовши на лови, в єдину клітку згріб таки різних птахів.

Ані Сенцов, ані тим більше Савченко не відомі світові як письменники: їхні книжки побачили світ радше як «побічний ефект» окремих витків біографій (приміром, Олег Сенцов написав тексти оповідань до ув’язнення, і не факт, що за звичних обставин вони б колись побачили світ). Щодо Надії Савченко, то вона узагалі навряд чи взялася б за літературу, якби не порада її адвоката Іллі Новікова, на думку якого Надії варто було б написати про своє життя не тільки тому, що за плечима цієї жінки – унікальний досвід, а насамперед для того, щоб, пишучи в умовах ув’язнення, зберегти ясність розуму і не збожеволіти.

Про що ж урешті-решт «терористи» вирішили розповісти світові?

Звісно, про те, що найкраще знають: про свої життєві досвіди. Як вони про це написали? На межі художньої літератури і документалістики (особливо у разі з Надією Савченко).

«Оповідання» Олега Сенцова більш художні. Видно, що тексти написані рукою режисера: лаконічно, динамічно, кінематографічно. І навіть наївно де в чому.

Спершу ця наївність зачаровує, адже й справді: життя просте, прості його радощі. А якщо сумно, треба сумувати. Якщо хтось помирає - ти неминуче страждатимеш, але життя не закінчується. "Життя взагалі не закінчується, навіть якщо хтось із нього йде". Якщо собака, то справжній друг, але ж друзі змінюються упродовж життя? А взагалі, ми не зобов´язані когось любити. "Легко любити того, хто далеко, і важко того, хто поруч". 

Згодом ця наївність в описуванні моторошних речей лякає. Це як читати Стівена Кінга, коли він описує якісь жахи, нагнітаючи атмосферу ненав’язливим переказом дитячих вражень. Але в Сенцова страшніше, тому що надто схоже на щорічні досвіди наших батьків, нас самих, урешті-решт. Приміром, важко любити стару бабусю, догляд за якою з роками обтяжує. Її «здають» у притулок, потім вона помирає, потім її ховають. І емоцій у цім похороні менше, ніж коли сипав землю за неприкрите тіло улюбленого пса, якого, втім, теж швидко забув, щойно подорослішав.

Важко згадувати запах лікареньки, де тобі видирали гланди й аденоїди, та ще важче - ту кватирку, через яку сусід по палаті викидав речі іншого сусіда-дауна, а ти дивився на це і мовчав. А тепер минули роки, а ти все ще не можеш забути це мовчання.

Мабуть, варто сказати і про шкільні роки Сенцова, про його успіхи у навчанні і крах у намаганні стати такими, як усі. "Единственный путь стать своим - это скатиться в учебе, не выделяться, постоянно прогибаться, и тогда, возможно, тебе достанется место одной из "шестерок" в окружении лидеров. Но я такой судьбы не хотел. Я хотел стать своим, оставаясь при этом самим собой, но это почему-то не получалось". Але Сенцов вирішив іще тоді, в школі: "В школу я все-таки ходил не зря, и не как вычислять треугольнички, мне это ни к чему - я научился в ней никогда не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться. И не размениваться. А еще - что вовсе не обязательно стремиться быть как все".

І все-таки назвати Сенцова унікальною людиною не можна. Він звичайна морально здорова людина, при цьому талановита, та ще й, на біду, щира. У нього нормальні людські цінності і безмежний інтерес до життя. Як і в кожного з нас. Якщо хочеш чогось досягнути - працюй. Якщо ти бачиш несправедливість - протестуй. Але тільки будь собою. І не здавайся, не розмінюйся.

Уся штука в тому, що є території, де ти не можеш просто так вийти і висловити свій протест. Де за це ти можеш отримати двадцять років. Це так просто і  так моторошно, як і оповідь у стилі Олега Сенцова.

Якщо Олег Сенцов пише про буденні досвіди з присмаком суму, то Надія Савченко говорить про нетипові, страшні ситуації з колосальним, просто приголомшливим оптимізмом і гумором. Але ідея її книжки така сама, як і у Сенцова: у всіх ситуаціях треба лишатися собою і не відступати від своїх принципів.

Надія Савченко згадує про страшні речі: дві війни, численні смерті, полон, голодування, психлікарні... Та при цьому з кожної сторінки пульсує гумор і впевненість у тому, що життя - штука таки прекрасна, і було б зовсім чудово, якби її не псували боягузи і відморозки. 

Взагалі, по прочитанню книжки, склалося враження, що Надія Савченко свідомо чи несвідомо міфологізувала свій образ, витворивши його ідеально епічним. Про неї вже можна створювати народні думи, історичні пісні й інші твори, що передбачають романтичного героя в незвичайних обставинах. А що цей герой ідеальний в усьому – від душевних поривань до фізичної сили – сумніву нема, є тільки подив: як багато звідала на своїй життєвій дорозі ця 34-річна жінка.

У дитинстві вона була типовою пацанкою. У досить юному віці дівчинка полюбила пиво, "а що буду курити, знала ще з чотирьох років". На всіх родинних святах "зазвичай горілку вибирала". Корову навчилася доїти в чотири роки. У шість - клепати косу, у сім - косити. Із шести років шила на машинці, вишивала, в´язала і плела гачком. У дев´ять років за відсутності вдома мами запекла курчат, нафаршированих рисом і чорносливом. Про таких кажуть: і швець, і кравець, і на дуді грець.

До всього, Надія Савченко не позбавлена літературного хисту - хай про що вона пише, відірватися не можна. Вражає кожна сторінка – від її спогадів про дитинство до опису тюремного побуту чи розповідей про дискримінацію жінок в армії. Вражають її незліченні уміння: вона може поділитися секретом відкривання наручників, маючи військовий досвід, знається на військовій техніці, зброї, але коли треба, може забити кролика, зарубати курку, пошити спідницю, змайструвати меблі, зробити ремонт, намалювати дітям у дитсадку плакати, написати захопливу книжку, врешті-решт... Іноді не віриться, що все це до снаги одній людині.

 Вражає, скількох людей вона врятувала. Стільки всього побачила і так переконливо й смачно про все це розповіла, не прикрашаючи оповідь там, де емоції найточніше передають матюки. Але все виправдано, адже все служить на користь непідробної щирості й безпосередності тексту.

Можна довго обговорювати безкомпромісну позицію Надії Савченко в питанні українсько-російських відносин, та досить лише згадати її слова про те, що ліпше померти в Україні, ніж жити в Росії.

Загалом, українські політв’язні, а за сумісництвом – російські «терористи» Олег Сенцов і Надія Савченко кожен на своєму досвіді переконують про одне: морально здорова людина повинна лишатися собою і до останнього протестувати, якщо її права порушують. Начхати на систему, якщо ти – особистість. Не можна мовчати, треба «битися головою об лід». І тоді «прекрасний світ» неодмінно побачиш, а заразом – і покажеш його іншим.