Жанром цієї книжки, як визначив письменник із Тернополя, є лірична трилогія, в анотації зазначено, що її головний герой — «пейзаж, що владарює безроздільно», а в листі до мене автор написав, що це «книга мого життя». Отже йдеться про унікальну книжку як для сучасної української літератури. 

Її не можна «ковтнути» одним духом, як, скажімо, детектив і фентезі, чи навіть жіночий роман. Тому читав не поспішаючи, подовгу насолоджуючись рядками: «На широкій галявині білі голівки кульбаби піднялися над зеленою рістнею трави і зблизька нагадують праведників в ореолах німбів. Побожно пролітають над ними бджоли й джмелі, в повітрі звучить тиха і лагідна мелодія»; «Без сонця цей озерний пейзаж огортається в присмуток: трави видаються мерхлими, дерева осамотілими і чахлими, ніби глибоко-осіннєвими, заполошеними, а побіліла просторінь неба — такою спримиренною, неначе саме в цій глушині, в цій застояній воді лісових застумів, виночовує туга і виброджує засмута»; «Перед смерком пішов маркий, сірявий дощ і мені добре працювалося в лагідному шурхоті теплих крапель. Моя книжка росте, як листя на дереві, як трава у лузі — природно і легко».

Є в цій книзі щось від молодого Євгена Гуцала: згадаймо «Осяяння (наодинці з природою)» з  багатою на метафорику, є щось від росіянина Михайла Пришвіна, якого так шанує  тернополянин, щось від його наступників-сучасників, як ось від іронічного Михайла Бару: («К утру ветер выдыхается. Уставшие от ночной суеты и нервотрёпки облака падают без сил на землю. Истекая водой, они сползают к реке по дрожащим в предутреннем ознобе кронам деревьев, по голым, колючим кустам, по седым нечёсаным лохмам травы. Ёжик, проснувшийся ни свет ни заря, разматывает предусмотрительно смотанный на ночь клубок тропинки от своей норы к реке. А река ещё спит и шевелит во сне плавниками медлительных рыб. Над неподвижным чёрным зеркалом воды в синей сиреневой малиновой золотистой дымке летит тихий ангел»).

Одначе в Петра Сороки  більше «нутряного» (улюблене слово письменника), більше «іншості» («Ліс — це інше дихання, інше мислення, інший стан душі, незабутнє свято… Завдяки лісові знаю як воно буде там — на небесах»). Зрештою, більше душі, більше божественного…

Є в «Симфонії Петриківського лісу» і поезія —  високоінтелектуальна, збагачена філософським осягненням та баченням чисто літературних і житейських проблем:  

Я мову лісу вивчити хотів,

Я брав уроки в білки і синиці,

Та тільки із перебігом років

Мені відкрились перші таємниці.

Я поселився в нетрях,

                                 де Яга,

Де все на світі знає мудра тиша,

Де так природно й лагідно ляга

Зелений шум на партитуру вірша.

Позбулася душа суєтних пут,

Пощезло все мізерне і дволике,

І шепче дуб мені, що тільки тут

Я напишу щось вічне і велике.

І мимоволі пробачаєш поету за рядки (скажімо, « бо заманеться раптом Богу // тобі шепнути безсмертний рядок», «Віднині вже можна ногами // Читати нем’яту росу», «Іду крізь хащі з ручкою в руці» ), в яких наші гумористи можуть знайти поживу для своїх пародій. Адже вихоплені з справді талановитих віршів, де сам поет не соромиться сказати:

Бо я — Петро. Апостол цього лісу,

Його слуга і сторож, і орфей.

Єство дерев, їх душі непогрішні

Я зрозумів, як мало хто з людей.

А ще в книжці таке багатство мови, просто магія слова! Зокрема новоутворень, сиріч неологізмів! Навіть по кілька на одній сторінці. Тут і «мадрів’яні дороги», і «завогнілі сузір’я», і «навурсений туман»… Читаю «щавлієві луки» і відразу переді мною постає негаснучий спогад дитинства. А «журавліють липи, клени і осики» нагадують нинішню теплу, сонячну і затяжну цьогорічну осінь.

Ця книга пахне не тільки таємницями й мудрою тишею Петриківського лісу, а й… класикою. В прямому і переносному смислі. Видана львівським видавництвом «Апріорі», вона має ошатний подарунковий вигляд, майстерно оформлена чорно-білою графікою, а тексти набрано збільшеним шрифтом з достатнім місцем для маргінесу на її берегах.  Справді, такому виданню могли б позаздрити і Гуцало, і Пришвін, адже за життя такі їхні книжки навіть їм і не снилися.