Цього липня на книжкових поличках з´явився барвистий колаж “Корнелії” Надії Мориквас. Якщо вірити анотації, то в романі-есеї, на тлі подій 30-50-х років, описана любовна історія між юною красунею та не юним поетом-молодомузівцем Петром Карманським, але це не нова “Лоліта”, а, за словами самої авторки, спроба, попри лакуни в суспільній пам´яті, “вилущити з савану забуття”, обезсмертити, західноукраїнську дівчину Корнелію Опришко.

У центрі роману, що зрозуміло ще з назви, бориславська femme fatale Корнелія, в яку закохані буквально всі хлопці, але при всьому магнетизмі та яскравій тілесності за своєю системою поглядів на світ дівчина подібна до монахині, настільки вона моральна та чесна. Взагалі, персонажі роману підпадають під схему чорно-білого поділу: вони або ідеальні, або надмірно паскудні, складних образів у “Корнелії” нема. Про героїв хочеться поговорити окремо: з Корнелією зрозуміло все й так – вона ідеал української дівчини, її непересічна зовнішня врода рівноцінна внутрішній красі, саме цим вона приваблює чоловіків, які закохуються в неї, здається, мимоволі. Зауважу, як цей образ, створений жінкою-автором, контрастує із образами жінок-серцеїдок у творах чоловіків-авторів: ніде правди діти, але і Яків Мніх (“Століття Якова”), і Іван Підіпригора ("Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу") закохуються у повій та порноактрис (я не виводжу це як сувору закономірність, лише констатую, якими різними бувають погляди). У “Корнелії” низького еросу нема, на противагу цьому є hohe minne (окрім, звичайно, любовної лінії з Василем, але про це згодом), і тут я не випадково вжила термін, що застосовують у медієвістиці: чоловіки в романі є справжніми лицарями, наприклад, до безтями закоханий у Корнелію Орест, навіть одружившись із дівчиною, все одно залишив їх стосунки на платонічному рівні. Назагал, у головної героїні прихильників було, здається, не менше, ніж у Клеопатри: і сам професор Карманський, і Орест, і Збишек, і сусід по парті Яромир, і Василь, і безіменний автор фотографії Корнелії.

Купуючи книгу, я щиро сподівалась прочитати про роман Корнелії та Петра Карманського, зрештою, так же щиро й розчарувалась. Поет закоханий у дівчину як у музу, любов дає взнаки лише в обміні поглядами, одному поцілунку руки Корнелії, постійному баченні Карманським в інших жінках рис Корнелії (з однією такою поет згодом і побрався) та написаному спеціально для Неї зошиті з кращими любовними віршами, який так і не був подарований дамі серця. Зрештою, на мій погляд, жодна із любовних ліній не розкрита до кінця та не доведена до ладу. А ще в пам´ять врізались два епізоди, з яких читач розуміє, що у героїв поцілив Амур. Перший: повертаючись вночі компанією додому, минаючи дорогою старий цвинтар, Орест “ враз вигукнув замогильним голосом: “А хто тут бродить, а хто чого шукає?!” У ту ж хвилю тріснула гілляка на старому дубі. Це було так зненацька, що Корнелія спіткнулась на рівній дорозі та потрапила прямо в Орестові обійми, а дівчата заверещали та збилися в тугий клубочок ”.

Другий епізод за структурою ідентичний до цього: налякана та безпорадна дівчина падає в обійми свого рятівника. У третій частині роману переломним стає такий випадок: на Корнелію от-от має накинутись собача зграя, раптом з´являється Василь (не стану розкривати карти й розказувати, хто він, про це читач дізнається самостійно) та заступає дівчину собою, проте вони не минають роз´ятрену собачу зграю, а “ нараз він її цілує, просто в напіврозтулені вуста... його руки пестять дівчину, і він не може рушити, немовби це єдине безпечне місце на землі ”.

Художній прийом порятунку лицарем дами в романі обидва рази застосовується у якості містка, що веде від симпатії до кохання. Так, як наслідок, з першого епізоду стає зрозуміло, що між молодими людьми є амурні почуття, а після другого Корнелія взагалі стала жити з Василем, як з чоловіком, настільки вразила її парубоча відданість, ніжність та мужність. Подібні штампи видаються не стільки застарілими, як наївними, але найгучніше хотілось кричати “не вірю!”, коли в книзі згадувався Збишек, красень-поляк із заможної сім´ї, котрий, одного разу приїхавши до бабці-українки, що жила біля дому Опришків, побачив Корнелію та закохався, проте, будучи доволі пихатим та й апріорно ворожим до милого дівчині УПА, у почуттях не зізнався, натомість він... постійно “ стояв на чатах у темних заростях бозу ” біля бабиного дому та виглядав свою кохану, а як не в кущах ховався, то лежав у ліжку та прислухався, коли пройде повз його вікно Корнелія. Найбільше вражає те, що Збишек стояв у заростях, здається, не один і не два місяці, більше того, про це всі навколо знали. Наприклад, коли Орест мав зникнути на деякий час, то він попрямував від дому коханої до заростей бозу й, віднайшовши там “на варті” Збишека, попросив його подбати про Корнелію, на що поляк, по-лицарськи, відповів клятвою (у романі – “вистогнав”) “Життя віддам!”. Стосовно персонажів хочеться додати, що їм, здається, затісно у двох сотнях сторінок (враховуючи великі відступи – й того менше), тому читач і не встигає вловити потенційну різницю між, скажімо, Орестом та Василем, чи Василем та Іваном (вони виписані за однією схемою: лицарі, які й думкою не образять даму серця), у повісті такі герої “живуть” повноправно, але для твору, що позиціюється як роман, це, все ж, радше недолік.

 Певні деталі видались мені доволі неправдоподібними: це і персонажі (зокрема Збишек), і діалоги, і деякий містицизм у сюжетній лінії наших днів, – через це каркас роману спочатку пружно просідає, а згодом ламається та опадає осколками,  але це книзі, зрештою, не вельми й шкодить, бо робить розповідь  схожою на коллаж (тут слово вжито не в якості терміна), у якому знайдеться місце для віршів Петра Карманського, цитат із архівних документів та з дівочого альбому для залишення у ньому іншими записів на пам´ять, історичних фактів, наведених із хронологічною точністю, описів реальних місць Галичини та авторських вигадок, словом, гарної есеїстики предостатньо, хоча повсякчас і хочеться надрукувати замість “роман-есей” “повість”.

У чому неможливо відмовити Надії Мориквас, так це у вправному володінні словом: якщо до змісту роману можуть бути питання, то формою залишається тільки насолоджуватись. Речення побудовані ажурно та гармонійно, чи не тому книга прочитується напрочуд швидко. Для створення галицького колориту в текст вплетені діалектизми, але їх не надміру, авторка і тут проявляє неабиякий талант до гармонійного упорядкування речей.

“Корнелія” – це спроба, бодай на  паперових сторінках, оживити віднайдені в архівних переліках  імена безпідставно загиблих у застінках НКВД українців. Любовні лінії в романі лише означені, але сповна не розкриті, інша справа із змалюванням трагедії життя Корнелії, котра стала жертвою червонозоряних вурдалаків. І цим нова книга Надії Мориквас важлива: маємо ще одне нагадування, що Росія ніколи не була нам другом, це ще одна відповідь на зойки тих, хто і зараз говорить, “як добре жилось у Радянському Союзі”.

Отже, to buy or not to buy: to buy, якщо вам до душі твори, написані елегантною, витонченою мовою; якщо ви любите ідеалізовані описи кохання (високий ерос з мінімумом тілесності, що, як я й казала ще на початку, далеко не нова “Лоліта”); якщо цікаво прочитати, що автор-жінка говорить про жіночу долю в жорстокі 30-40-х роки (усе ж, маємо більше текстів, у котрих описано чоловіків на тлі довоєнної-воєнної доби).

Not to buy: якщо, довірившись анотації, очікуєте поринути у вир пристрастей з глибокими емоційними описами переживань Корнелії та Петра Карманського; якщо хочете більше дізнатись про “Молоду музу”; якщо романи, що належать до епохи, пізнішої за Класицизм і містять героїв, котрі є втіленнями або найвищих чеснот, або найогидніших ницостей, видаються вам дещо простими, а випробовані століттями літературні кліше викликають оскому, а не втіху від впізнання знайомого прийому.