Буде прикро, якщо в суєті суєт нинішнього життя ця наскрізь оригінальна збірка поезій стане творчо-видавничим епізодом, а не художнім явищем літпроцесу. Адже більшість текстів книжки є зразковими явищами рафіновано високої в естетичному та художньо-версифікаційному сенсах поезії. У збірці, для прикладу, є вірші різноманітних жанрових різновидів, трансформацій, реформацій та деформацій (класичні й неокласичні сонети, новітні притчі, медитації, героїчно-партизанські й цивільні балади, вірші-новели, герметична лірика, памфлети, молитви тощо).

Провідний мотив ліричних одкровень – власний досвід світосприймання – розкривається в громадянському та морально-християнському сенсах і відшліфовано акцентується напруженими емоціями, вольовими інтонаціями або несподіваними бінарними комбінаціями смислів:

           Один собі любові трохи вкрав,

           Один собі шматочок щастя викрав,

           Хтось на Голготі смертю смерть попарав,

           І хтось собі любов’ю душу виправ.

                                            (“Любов – кров”).

Автор книжки для діячів і читачів поточного літпроцесу майже незнайомець. Хоча це його дебютний вчинок, однак висока художня і буттєва якість текстів підказує, що він багато часу самовиписувався. Вишукане вербальне естетство, алюзії, інтонації, стилістичні нюанси лірики свідчать, що автор корисно пройшов вишкіл у неокласиків, поетів-вісниківців (див. назву видавництва), Антонича, Бажана, Свідзінського. Не пригадаю, хто з нині сущих на парнасі дебютував так зріло і сильно. Формально кажучи, поетове слово живе в системі гейби традиційної поетики й естетики. Воно не є живе, а діє-живе, тобто не наслідує, не стилізує набутки літературної практики чи моди.

Тепер, бува, нарікають (почасти обґрунтовано) на обмежені можливості силабо-тоніки, для аргументів порівнюючи цю систему віршування з силабічною, верлібровою, зокрема в польській поезії з-під пера Герберта чи Ружевича. Однак В. Задорожний, ніби для заперечення, на практиці показує приховані ресурси силабо-тоніки у формальних, наприклад, жанрових варіаціях та особливо наочно в мовних можливостях. Він виявляє зухвалу спрагу ледь не кожен рядок творити свіжо, відшукуючи в різних пластах мови нові смисли і засоби. Цей мовний ентузіазм, точніше, акцентовану настанову чи не в усіх текстах можна банально назвати вербальним новаторством, хоча, видається, мета в автора інша – випробувати слово а різних лексико-семантичних і стилістичних режимах, віднайти сенси не лише у словах, а й словоформах ( “Воронячий неначе грай ”, “Життя ми живемо відразу, без направ ”), надавати інших нюансів відомому, освіжити затерте, зношене (“Липнева літня лінь, липка і греча ”). Автор легко  й невимушено ніби показує приклад і шлях віршоплетам: вонміть, якою може бути “морська глибина” мови, які з неї “дивнії перла” можна намистити. Ось кілька перл авторової лексики: наприкрилась, розмосковщенилась, заласся, покіль, веремій, заскарбиш, заскабиш, млавий.

У часи українських неокласиків літературознавець О. Дорошкевич зауважував, що їхній поезії властива “висока, іноді невідома раніше культура слова”. У поезії В. Задорожного ця шляхетна риса є настільки органічною, що втрачається відчуття художнього засобу.

                           Ці дні стоять вже довго, як нетеча.

                           Багонний морок ще завдасть морок.

                           Ярує в пружних жилах кровоток,

                           Кров через вінця ллється молодеча.

                           …………………………………………

                           Гаряча кров – ясновельможний сік –

                           Цвістиме яро у Головосік,

                           Як кровоток, як кровоплин, як кровотеча.

                                         (“Купайла ніч – і день Предтечі”).

Автор, ніби музикант-імпровізатор, легко й невимушено послуговується музикою мови, позаяк блискуче володіє щедрими, як виявляється, її ресурсами, зокрема, різноманітними пластами лексики, включно зі симпатичними архаїзмами та церковно-слов’янізмами:

                        І паки упокорся небесам:

                        Ти аки перст, і голос твій з порубу.

                        В облаціх знаки провіщають згубу,

                        І страм, і стид твоїм рідким власам.

                                          (“Старосвітський диптих”).

  А в експериментальному “Травестійно-трансвестійному сонеті” лексико-граматичними модуляціями мови акцентується прикра тема ментального ритуалу – імітації життя:

                      Історія сказав нам не одна,

                      І не один учений повідала,

                      Що десь серед глибин людської дна

                      З’явився цей ганебний ритуала.

                      Порожньої життя кумедний карнавала

                      Підкаже думку, що життя нудна,

                      І новообрана король ось прокричала

                      По-сіромашому щось схоже на “ура”.

  Вишукано розставляє поет смислові нюанси у “Баладі протиправд”, дотепно стилізуючи поширену логіку біле називати чорним і навпаки:

                       Найтонший комплімент – це лайка;

                       Потвора краща за красунь;

                       Над все ошатніша куфайка;

                       Огидніша за старість юнь;

                       ……………………………..

                       Друзяко, правда – це амінь.

                        Не розумієш? – Знає й кінь,

                        Чом тьмарить сонце й світить тінь…

Поет любить будувати сюжетні вірші на котрастному протиставленні або зіставленні світоглядних принципів, життєвих явищ і подій. Іноді робить це категорично, а частіше – з прикрою гіркотою, мудрим буттєвим смислом, який прояснюється вдумливішим вчитуванням. Часом ключем розуміння, підказкою є назва. Наприклад, “Емфатичний диптих” поет пропонує читати в замисленому ним регістрі: акцентовано, виразно, фразово, аби отримати повноту естетичного кайфу. Спробуйте – це класно.

Більшість текстів збірки мають свого т. зв. ліричного героя, який у різних займенникових називаннях (я, ми, він, ви) не персоналізується, а є знайомим голосом автора. Він упізнається за повторюваними час від часу нотками вольової риторики та ненав’язливого ригоризму. Усе ж в тональності голосу цього (за)йменника вчувається виразний мотив пронизливої самотності – аж до роздратування. Іноді прослуховуються сповідальні ноти (“В околі”), хоча загалом, як вже мовилося, домінує дух чину, вчинку, подвигу (балади “Повстанська смерть”, “Вічний вогонь”, “Сива мати”).

Окремим циклом виділяються історіософські рефлексії та оскарження колишніх і нинішніх тих, хто винен, що авторова Україна не відбулася. Болючий сарказм, надривні тони розчарування, донцовський пафос і памфлетний запал іноді видаються пересиченими риторикою, риторикою сатиричною, а не патріотичною, як, можливо, хотів ув інтенції автор. А проте поруч насолоджуємося маленькими шедеврами – баладами “Мариня”, ”Йосип четвертий”, ”Народження”. Їх щемливий епічний тон і якась євангельська людяність виповідані чистим розмовно-побутовим голосом, без літературних та історико-філософських інгридієнтів.

Аби посмакувати мистецьким явищем високої поезії, варто цей “Епізод” прочитати й перечитати.