Людська пам’ять — категорія вибіркова. Ті епізоди й навіть події, що траплялися ще вчора, геть забуваються вже завтра, але є такі, що, образно кажучи словами Юрія Мушкетика,  не вигнати з пам’яті, мов чужі корови з паші, роками і десятиліттями.

Мій старший товариш, письменник Михась Ткач щойно надрукував у книзі «Зойк сови» уривки з автобіографічної повісті «Чужинці», що починається такими вражаючими рядками: «Так яскраво бачиться вервечка підвід, що рухалися від сільради у кінець села: сірі постаті чоловіків, надривне голосіння жінок, плач дітей. І батько біля воза у сірому картузі: обличчя засмагле і смутне. І те, як після проводів ми поверталися через околицю до свого обійстя. Мати вела нас з Андрієм стежечкою, що плуталася між густих трав. Я йшов по ній уперше і чомусь здавалося, що тій стежечці не буде кінця, що додому ми вже ніколи не дійдемо. А ще ніяк не міг зрозуміти, куди пішов батько?».

Батько пішов на страшну війну, що розпочалася влітку 1941 року, і вже ніколи не повернеться. Михасеві було тоді неповні чотири рочки, але пам’ять зберегла все до найменших дрібниць. І слова старшенького брата про те, що тато прийде додому, бо йому дід посвятив торбу, і про те, як бігли вони з матір’ю через поле під обстрілом, і про майже п’ятиденне сидіння в погребі, коли нагорі точився жорстокій бій. І про чужинців — і німців («Під вечір прочинив хвіртку, а їх двоє стоять біля нашого двору. Хотів попросити цукерку, а один з них витягнув із кишені складаний ножик і став підходити до мене. І щось сказав таке, що стало страшно. Я вмить сховався в сінях, замкнув двері й став спостерігати за ними крізь щілину. Ще був один випадок, від якого в мами затремтіли руки. Прокинувшись, я вискочив на город, зняв штанці і спрямував голу попу в бік вулиці. Німці помітили мене, то почали показувати один одному та реготати. Наразі котрийсь зняв із плеча автомата. І це помітила у вікно мати. Вона миттєво вискочила, вхопила мене і занесла до хати»), і своїх доморощених поліцаїв, які залили за шкуру сала мешканцям рідної Сахнівки не менше ніж німці.

Щемко хапає за душу образ матері: «Вона була тоді ще молода і вродлива, але зовсім розгублена, безпорадна, здавалося, не схожа сама на себе». Та то тільки на перших порах. Адже все сільське життя звалилося на плечі наймолодшого матріархату: «Поминув грудень у щоденних клопотах, постійній тривозі, очікуванні. Мати вже топталася біля печі поволі, їй було важко. Але за день не присідала. Перепрала все — постіль, білизну, наші штанці і сорочки, побілила коминок, що зчорнів від сажі, вимазала глиною долівку. Певно, відчувала, що має родити. І тому готувалася не тільки до Різдва, а до цієї події. Ще була одна невідкладна робота — за ліжком стояла діжка з хмільною закваскою. Солод вже перебродив, то горілку вичавити мусила».    

Вигнати самогонку попросила родича. І коли опівночі горілка почала текти, посідали вечеряти, а дядько Василь, якому мати налила стакан, і каже: «Ось якби зараз у хату зайшов твій Михаль!» Тільки він мовив ці слова, як відчинилися незамкнені двері і до оселі ввалився незнайомий чоловік… Минуло кілька миттєвостей аж поки матір пізнала в ньому свого брата. Розмова затягнулося допізна, адже отой чоловік втік із полону, де був разом батьком, дуже слабим, через що не згодився тікати…

«Мати так розхвилювалося, що не могла вже заснути. А під ранок у неї почалися пологи. Поки дядько бігав за повитухою, вона народила немовля. То був у неї третій син, якого назвали Миколою». Принагідно додамо те, чого немає у повісті: нині той Микола Ткач — відомий український поет і етнолог, кандидат історичних наук, професор Київського університету культури і мистецтв.

Книжку відкривають оповідання про наших хлопців, що воюють на сході України з нинішніми «чужинцями» — російськими найманцями, а відтак про сучасні  трагедії, про той зойк матерів, який, слідом за Тарасом Шевченком,  справді  є «зойком сови».