Термін дослідження теми Голокосту в Україні, певно, дорівнює кількості років незалежності країни. З огляду на, по-перше, надвеликий матеріал для дослідників з усього світу саме тут, і, по-друге, на те, наскільки значні, поважні та матеріально спроможні фонди, фундації та інституції аналізують цю тему за кордоном — література, присвячена Ш о а, складає осібний відділ в умовній бібліотеці українських видань, які побачили світ у пострадянський період.

Книга представляє собою збірку статей. Загалом їх десять, і, позаяк це тексти різних авторів, слід навести їх усі. Отже, тут наступним чином задокументовано різні аспекти масово знищення єврейства в Україні: 1) Масове вбивство євреїв України за часів військової адміністрації і в Рейхскомісаріаті Україна (автор Дітер Поль); 2) Життя і смерть західноволинських євреїв 1921-1945 рр. (Тімоті Снайдер); 3) Відтінки сірого: роздуми про єврейсько-українські стосунки в Галичині (Франк Гольчевський); 4) Трансністрія і румунське розв´язання "єврейського питання" (Денніс Деллетант); 5) Знищення та праця: євреї і Транзитний шлях IV в Центральній Україні (Андрей Анґрік); 6) Нацистські цивільні правителі та Голокост у Житомирі (Венді Лауер); 7) Радянські етнічні німці і Голокост у Рейхскомісаріаті Україна, 1941-1944 рр. (Мартін Дін); 8) Єврейські втрати в Україні, 1941-1944 (Олександр Круглов); 9) Історія Діни Пронічевої, яка пережила Бабин Яр: німецькі, єврейські, радянські, російські та українські документи (Карел Беркгоф); 10) Білі плями та чорні діри: минуле та сьогодення Східної Галичини (Омер Бартов).  Про те, що читач має справу саме з науковим дослідженням, свідчать додатки: це картографічні джерела; порівняльна таблиця рангів; предметно-іменний покажчик; звісно, примітки, а також додаткова бібліографія, словом, все те, що зазвичай друкують у книгах, призначення яких — документація національної пам´яті задля увічнення і, отже, знешкодження у майбутньому повторення фатальних історичних подій, масштаб та жорстокість яких нормальна жива людина уявити собі може з великими труднощами.

Щодо якості перекладу: натикаючись на останніх сторінках цієї книги на напис "для нотатків" замість класичного "для нотаток", розумієш, що час не стоїть на місці, і разом з ним змінюється повсякчас мова, тож читачеві не завжди відомо, кому саме слід дякувати за дотепні неологізми: автору, перекладачеві чи редактору, з рук якого реципієнт врешті отримує бажану книгу. Як би там не було, відстежувати помилки посторінково мені на думку не спало. Крім того, коли йдеться про наукову літературу, цінну через високу концентрацію інформації, а не завдяки пишномовності особистої стилістики кожного автора, мені здається, друкарські помилки мають значення лише для зосереджених на зовнішньому вигляді кожного слова провінційних коректорів. Щодо наукової вартісності та сутності книги, то вона стовідсотково відповідає своєму призначенню. І, якщо, наприклад, в Ізраїлі докладний опис аспектів Катастрофи - справа цілком конкретних і дійсно дуже поважних інституцій, але водночас - тема, яка радше дратує прогресивно налаштоване суспільство, що йому давно набридло виступати в якості "історично ображеної" нації, бо хочеться репрезентувати здорові та конструктивні якості єврейської культури, то в Україні переосмислення Шоа набуває зовсім інакшого змісту. Адже плутанину у питанні того, хто, навіщо і за яких обставин сприяв масовому винищенню людей за національною ознакою під час Другої світової війни, українське суспільство вирішує для себе з нуля, і в системі становлення взірців та героїв нації уточнення цієї інформації є радше одним з дороговказів шляхів, простувати котрими дуже небезпечно.

З огляду на ґрунтовність наведених у збірці досліджень, на згадані вище поважні закордонні інституції, а також на результати послідовної багаторічної праці Українського центру вивчення історії Холокосту (директор котрого, А. Подольський, написав чудовий вступ до цієї збірки), інформованість суспільства і, відповідно, його здатність пам´ятати про минулі трагедії задля того, щоб запобігти трагедіям майбутнім, розташовані на нормальному для демократичного суспільства рівні. Принаймні, на тлі тих пострадянських країн, де відкриття архівів КДБ для дослідників і громадськості неможливі через патологічний страх урядовців перед оприлюдненням деяких, м´яко кажучи, неетичних дій попередників.