Наприкінці минулого року в некомерційному видавництві «Соборність» (Ізраїль) вийшов перший том 20-томного видання творів відомого українського письменника Олександра Деко, до якого ввійшов роман «Солов’ї співають на світанні». Неласкава, можна сказати сирітська доля цього роману.

Написаний він у Чернігові упродовж 1967-1968 років і мав вийти у серії «Життя славетних» у видавництві «Молодь». Це була перша спроба відтворити в нашій літературі образ поета-романтика Віктора Забілу (1808 -1869), автора відомих віршів «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі», які покладені на музику Михайлом Глінкою і ще за життя поета здобули широке визнання, стали народними. До того ж, автор виступив не тільки як письменник, а почасти як дослідник життя головного героя. Зокрема, він виправив кричущу помилку, що Надія Забіла це мати, а не сестра Віктора, як вона названа у всіх енциклопедіях, в авторитетному «Шевченківському словнику».

Письменник Олекса Гуріїв в статті про Олександра Деко пише, що Віктора Забілу змальовано не холодною рукою, не байдужою ілюстрацією, а з глибокою, щирою любов’ю. Любов’ю до нього і до його творчості. Зрештою так, як змальовано письменників, композиторів, художників, з яким він підтримував тісні взаємини: Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Михайло Глінка, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький і, звичайно, Пантелеймон Куліш.

Саме через нього, як свідчить автор, підчас неодноразових походжень з видавництвом, у романі весь час знаходили «підвищену любов до українського», що в перекладі на мову компартійної диктатури іменувалося українським націоналізмом. До націоналізму тоді, перш за все, відносили творчість Куліша.

Мені пригадується 1978 рік, коли ми, група чернігівських письменників, приїхали в

Оленівку, щоб відзначити 150-річний ювілей Кулішевої дружини Ганни Барвінок. Майже три години у переповненому сільському клубі тривав творчий вечір: заслухано доповідь співробітника Інституту літератури Ростислава Міщука, ми читали вірші. Потім вирушили до могил Ганни Барвінок, Пантелеймона Куліша та брата ювілярки Василя Білозерського і поклали квіти. Мабуть, уперше за повоєнні роки зібралися мешканці Оленівки та Мотронівки, щоб ушанувати пам’ять своїх славних земляків. А перед початком вечора до Станіслава Реп’яха, нашого керманича, підійшов завідувач відділу пропаганди й агітації Борзнянського райкому партії Микола Сірий і зі сльозами на очах мовив: «Завтра нас усіх пересаджають. У залі чотири чоловіки з КДБ…» Назавтра про вечір передало радіо «Свобода»…

Одне слово, автору запропоновано зняти з роману все, що стосується «націоналіста» Куліша, мотивуючи таку вимогу повною цензурною забороною його імені у пресі, наукових і художніх публікаціях України. Олександр Деко відмовився, що тоді вважалося тяжкою крамолою: письменнику зовсім заборонили друкуватися. Роман «Солов’ї співають на світанні» вийшов тільки через двадцять років — у 1988-у, з початком горбачовської перебудови.

Ті двадцять років сирітства — непоправна втрата як для автора, так і для читача. І все ж твір надруковано і нині ми читаємо те, що Олександр Деко заповів для вічності: «За рояль сів Глінка. Подав знак музикам. Заголосила скрипка, її підтримала віолончель. Контрабас схлипнув грубим рипінням, і в його в його голосі інколи губилися скрипка та віолончель. А рояль підтримував: то басами, то тенорами. Композитор заспівав:

Не щебечи, соловейку,

Під вікном близенько,

Не щебечи, малюсенький,

На зорі раненько.

Присутні тихенько підспівували. Поет не чув слів, та мелодія хвилювала, бентежила».

Та мелодія, ті слова ятрять наші серця і понині. Як і роман про Віктора Забілу…