Вірші Вано Крюгера геть позбавлені сенсу. Якщо вам раптом почне здаватися, що він там є, то автор старанно кожним рядком переконає вас у зворотньому. Спостерігати за цією ретельною та послідовною семантичною анігіляцією цікаво, хоча сам процес призводить до безрадісних висновків.

Вірш “Медитація Тибетського лами” розповідає історію перетворення тибетського чернеця Лаврентія Берія на ламу після медитації, яка закінчується видінням розстрілу бранки, де процес страти уподібнюється до сексуального акту, а маузер - до статевого органу. Химерно переплетені елементи різноманітних культур складені тут у абсурдний пазл, який, звісно, має певну форму, але нічого нам не показує. Його шматки просто заперечують один одного. Можна звинуватити у цьому автора, але насправді він лише ретельно відображує російську реальність, де православний байкер Хірург щороку їздить “брати Берлін”, а фрік-реконструктор Стрєлков збиває із ракетної установки пасажирський літак, у той час як схожі на пекельних Санта Клаусів бородаті підводники-фундаменталісти спалюють перед відеокамерою роман про Гаррі Поттера. Про пильну увагу автора саме до російської дійсності свідчить і подвійний епіграф до всієї збірки та до першого вірша. У першому йдеться про виникнення Російської Федерації, а у другому цитується уривок із культового російського письменника Віктора Пелевіна, який має для Вано Крюгера надзвичайну важливість, бо явно сформував підвалини його естетики. Про це свідчить і наступний вірш “Прощальний Поцілунок Ілліча”, очевидно написаний за мотивами роману Пелевіна “Чапаев и пустота”. І це не дивно, бо поєднання естетик містичного релігійного досвіду країн Сходу та більшовизму придумав саме Віктор Пелевін, який явно надихався романом радянського автора Всеволода Іванова “Повернення Будди”. У цьому сенсі творчість Вано Крюгера перебуває в традиції найкращих зразків російської літератури.

Втім, вже наступні вірші “Сталін”, “Махатма Ленін” та “Зоя Космодем’янська” демонструють нам інший бік автора, а саме - некрокомуністичний. Насправді принцип поєднання естетик смерті та комунізму був започаткований та успішно експлуатований ще у радянській російській літературі, ось тільки короткий перелік назв: “Смерть пионерки”, “Смерть комсомольца”, “Смерть коммуниста”, “...и как один умрем в борьбе за это”, “Мы умрем за Сталина”, “Умрем на нашем железнодорожном посту, но пустим поезда!” 

Після модерністської конструктивної естетики некро-комунізму з’явилася деконструктивна, коли синтетичні спроби митців поєднати смерть та зовнішні ознаки ідеології СРСР перестали сприйматися сейозно. Саме тому російські пост-модерністи надалі експлуатували цю естетику аналітично, у пародійному ключі. Варто тут згадати також і батька-засновника цієї естетики російського письменника Юрія Мамлєєва, який розробив містичну та іронічну прозу некрореалізму ще у 1960-х роках. Некрореалізм як унікальна естетика активно експлуатувався також і в 1980-х роках у кінофільмах російського режисера Євгенія Юфіта (“Вепри суицида”, “Убитые молнией”, “Папа, умер дед Мороз”). У цьому сенсі творчість Вано Крюгера рухається у фарватері великої російської культури ХХ сторіччя - від модерну до пост-модерну, що підтверджує колоніальний характер української літератури, яка поки що є відображенням, запізнілою луною російської. Цьому не треба дивуватися: інфернальна гравітація чорної діри російської культури затягне у себе ще не одне покоління українських авторів.

Але уважний читач помітить також, що, окрім наслідування російських традицій, у поезії Вано Крюгера є також і свій особливий вимір. В його віршах елементи різноманітних естетик більше не мають свого першопочаткового навантаження. Особливо це помітно у вірші “Вафельний Ленін”, де комунізм перетворюється на елемент дизайну кондитерських виробів. У вірші “Ніжна посмішка Берії” на цьому одразу робиться особливий акцент:

Ніжна посмішка Берії

     Обіцяє дітям усе найкраще.

Зокрема цукерку “Тузік”...

Вся збірка “Прощальний поцілунок Ілліча” нагадує коробку із обгортками від цукерок, з’їдених та перетравлених десятки років тому: жодну із них автор не пробував на смак. Поетична техніка Вано Крюгера полягає у тому, що він трясе цю коробку, відкриває, висипає її вміст на стіл та викладає із обгорток химерні візерунки. Але його не можна в цьому звинувачувати, бо саме так і виглядає нормальна культурна практика сьогодення. Недолік такого підходу у тому, що Вано Крюгер назавжди залишатиметься рабом цієї коробки. Для підтримання свого ефектного образу некрокомуніста йому доведеться постійно тасувати колоду з одних і таких самих карт, бо найменше відхилення від цієї схеми одразу ж зруйнує яскравий образ. До речі, у збірці така тенденція вже помітна на прикладі віршів “Хрест із радіоактивної рамки” та “Мій шедевр”, які вже повністю позбавлені комуністичних алюзій, натомість епатажно проголошують зачудованість естетикою (подекуди сексуального) руйнування:

Коли мій член

Вторгатиметься в задницю цього світу…

та ґвалтування (“Маленька красива дівчинка”):

Ніколи не знав,

Що я зґвалтую

Маленьку красиву дівчинку...

Втім особливість цієї практики також і в тому, що подібні “викиди” можуть іноді призводити до несподіваних результатів. Наприклад, вірш “Порноробота”, який іронічно критикує маніакальну зосередженість лівих інтелектуалів на ручній праці та захисту і розширенню прав “пролетаріату” як рушійної сили історії:

Треба якось втішити

Хлопців-порноакторів.

Може, створити профспілку?

І видавати їм молоко на роботі.

Наразі можна сказати, що технічні можливості коробки із обгортками ще далеко не вичерпані. Вано Крюгер дійсно спроможен до вкрай несподіваних подарунків читачу, як пише він сам “ раз, і вже не розберешся, хто кого їбе ”.