Над Землею, де щойно сотворилися чоловік та жінка, витав Дух Любові. Час від часу він проявлявся в словах, і слова ці ставали віршами. Здається мені, саме так, десь в глибині віків, народжувалася ця книга.

Костя Мордатенко вирізняється своїм ні на кого не схожим голосом. Його поезія – безособові згустки почуттів. Одні з них випромінюють божественне сяйво, інші сочаться кров’ю. Вірші Костянтина можуть подобатися, або не подобатися. Та одне скажу з певністю: ТАКОЇ поезії про ЛЮБОВ ви не прочитаєте більше ніде.

Первородні слова, витягнуті на світ Божий з глибин народної пам’яті, мережать сторінки його книги. Часом незрозумілі, вони зате дають можливість впритул наблизитися до невимовної суті буття. Оригінальні, іноді неоковирні рими народжують своєрідну ауру, а вкупі із старовинними словами роблять вірші твердими, мов камінь:

«вúшне, вúшенько! пнешся увúсь,

ти любаска, а я твій милýн,

йди до мене, низенько схились –

поцілуй».

         Порівняння, котрі знаходить автор, метеоритами врізаються в мозок, часом шокуючи читача:

«я хочу бачити власну смерть,

її сідниці стискати, навіть;

запнись халатиком, мамо, змерз, –

це я з животика випинаюсь».

Викресані порівняннями, в підсвідомості часом зринають еротичні образи, які, за всіма формальними ознаками, мали б здаватися грубими аж до порнографічності, але – цього не стається. У віршах Костянтина найвідвертіша еротика виглядає природною, як природною була оголеність чоловіка і жінки на початку світів. В цьому є диво, котре дарує нам автор.

         Почуття до жінки охоплює весь спектр – від тваринного потягу і до рядка: «дивитися на жінку голу//і бачить Господа у ній». Зв’язані з жінкою переживання то світяться безмежним щастям, а то гіркотою розлуки:

«я задихався, не міг ходити,

і втратив мову, зламав мольберт,

я плакав поспіль сімнадцять тижнів,

перш ніж убити в собі тебе…».

Проте, тема кохання затісна для емоцій, про які хоче повідати автор. В його віршах Духом Любові пронизані всі сфери людського буття. Читач натрапить у збірці на спогади дитинства, або й на дитячі твори. Одним із найсильніших у книзі є вірш про матір:

«……

Ви спали без ковдри, в сорочці,

ось так: підібгáвши  коліна,

як зірваний вітром листочок

і пахли, як висохле сіно;

…….

як спали, я з Вами балакав,

легкé простирадло накинув,

і дивлячись, тихо заплакав,

Ви схожі були на дитину;

і сльози ковтаючи нáтще,

не сердьтесь, що бачимось мало;

Ви схожі були на зерня́тко,

на дівчинку в ліжечку, мамо».

Задуматися над Істиною змушують слова благоговіння Поета перед природою і пошуки Бога в ній: «крапелькú звисають з гíлки//отченáшем з вуст дитячих».

І в кожній поезії присутня первісна, палка пристрасть, яка, звісно,  охоплює й наше єство.

Можна було б наводити приклади далі. Але навіщо, коли читач і сам знайде ці рядки, перегорнувши сторінку. Однак, насамкінець дозволю собі ще процитувати:

«тремтиш , як брúжа , шкіру з себе здер,

щоб нею вкýтувати змерзлих перехожих,

і так переживаєш за людей,

що пальцями розгладжуєш їм зморшки».

Хочеться, щоб читач, цей «змерзлий перехожий», зумів почути  невидиму  струну в своїй душі, котра зазвучить в унісон із Любов’ю, якою так щедро ділиться з нами автор.