Ця книга буде цікавою як для теперішніх підлітків, якщо вони, звісно, мають бажання дізнатися про юність людей, народжених у 80-ті роки, так і для наразі вже дорослого покоління, аби вони згадали, якими були ті лихі 90-ті…

« –…В моді британський рок і французький одяг. Вишиванки не в моді. Для нового покоління герої не козаки, а всілякі ці бетмени, – він вказав на комікс, що, напевно, віз сину з міста, – ото й маємо. І в економіці те саме. Замість партійної диктатури прийшла диктатура олігархів. От для них і є справжня незалежність. Права трудящих їх не хвилюють взагалі. Ми думали, прийдуть нові люди. А прийшли залишки компартії, які вчасно надягли жовто-блакитне. При владі мають стояти люди з народу, бо вони знають, що потрібно робити, саме на це ми й розраховували в 91-му. Як бачиш, все далеко не так…».

Справді, все далеко не так. Автор підліткової повісті «Ще одна цегла в стіні» Андрій Тужиков дає чітко зрозуміти, як це – бути дитиною 90-тих, коли наша країна тільки-но здобула статус незалежної держави. Україна стала вільною, та, на жаль, не всі сподівання простих людей справдилися. Але голод та злидні тих часів – другорядна тема цієї повісті.

Упродовж всієї розповіді ми маємо змогу спостерігати за пригодами головного героя та його друзів – Петра і Шапки. Історія насичена добротним гумором, що розряджає ситуацію, аби вона не здавалась занадто гнітючою. У цьому сенсі автор добре постарався, щоб водночас думати над проблемами суспільства і сміятись над «лажами» хлопців.

Все починається з того, коли герой розуміє, що люди різняться також і за соціальними статусами, як-от його однокласник Борис – син місцевого дрібного бізнесмена, що забезпечує школу соціальною допомогою, і він – син простого інженера. Одразу стає зрозуміло, на чиєму боці опиниться директор школи і який висновок з цього можна зробити. Минають роки, хлопці дорослішають і починають потроху розуміти, як влаштований світ, і що потрібно робити для того, аби він не поставив тебе на коліна.

Настає час, коли з’являються перші комп’ютери, школярі тільки те і роблять, що «зависають» перед екранами моніторів годинами, а батьки поступово усвідомлюють, яку помилку зробили, купивши своїй дитині цей агрегат. Але ж і дорослих можна зрозуміти – їм хочеться, щоб їхнє чадо було на рівні з іншими однолітками, у яких вже є комп’ютер.

Як зазначає автор, ця повість буде завжди актуальною, адже в наш час – в ХХІ столітті – ІТ-технології ще більше заполонили світ. З’являється ще одна тема для роздумів: наскільки ми залежні від техніки?

Військомат – справжнє потрясіння для хлопців-підлітків. Коли хлопець проходить медогляд, то робить висновок, що відтепер і до призову за ним будуть пильно стежити правоохоронні органи і що армія – це своєрідний спосіб віддати борг батьківщині. Проте він не розуміє, чому взагалі має їй віддавати цей борг. Тоді герой і вирішує, що від армії він повинен відкосити. Знову ж таки, автор змушує замислитись щодо цієї ситуації. Країні просто потрібні люди «для галочки» – ніби є солдати, а, отже, є кому захищати батьківщину. Та зовсім неважливо, чи має людина бажання вступити до лав армії, чи, може, взагалі служити за станом здоров’я. Як неважливо, що в країні достатньо ресурсів для захисту своєї території. «На мить мені здалося, що всі ми підпорядковані встановленим задовго до нашого народження правилам життя. Але хто ж тоді їх встановлює? Це якась одна людина, чи група людей, чи система сама себе регулює?». На жаль, ці питання залишись без відповіді. Але чи знайдете їх Ви?

Стосунки хлопців і дівчат – ще одна тема, на яку Андрій Тужиков звертає увагу. Шапка висунув теорію про кохання, де «…все закладено природою. Самка обирає найсильнішого….». І ніхто не зміг посперечатись з ним, бо це таки правда. Але насправді з ним ніхто і не хотів дискутувати. Автор аргументував все так, що не виникає жодних сумнівів щодо цієї теорії, аж доки: «Кохання – це всього лише емоційне забарвлення, придумане для того, аби інстинкт розмноження не виглядав так огидно». Дозволю собі не погодитися з цим. «Не можна завжди все оцінювати за Фройдом», – так відповіла б я Шапці.

У тексті багато історій про студентське життя героя: перша нудна лекція, довгоочікувана посвята в студенти, перша робота, перша сесія та перший… хабар. Виявляється, якщо спитати у викладача, чи не потрібна допомога кафедрі, то можна отримати бажану оцінку. Я б записала цей спосіб у список лайфхаків. Завершення історії доволі непередбачуване, як на мене. Залишається гіркий присмак, який буде нагадувати про себе ще декілька днів після прочитання книги. Андрію Тужикову вдалося точно відобразити всі ті почуття, які переживали підлітки у 90-ті роки, та й не лише вони.

Книга насичена моментами, коли треба просто відвести очі від тексту і поставити собі єдине питання: «А що ж змінилося за ці роки?» Все ще по-старому, хіба інші олігархи при владі. «Це були добрі часи, хоча старша за мене генерація вважає, ніби мені нема що згадати. Хоча б’юсь об заклад, я так само казатиму про наступну генерацію». Нам всім буде що згадати про ті лихі 90-ті…