На жаль, у нас в країні процвітає літературний снобізм. Зрештою не тільки у нас. Мене дивує «мода» на письменників, музику, кіно і т. ін. Найбільш відомий приклад: уважати літературою лише класиків, або ж найбільш розпіарених авторів. Усе решту – літературою «другого сорту». Дозволю собі згадати М. Булгакова, який словами літературного героя стверджував, що у риби може бути лише одна ступінь свіжості – перша. Те ж саме і з літературою: чи це література, чи ні, й абсолютно все одно, в якому жанрі чи ким вона написана. Сноби-інтелектуали дорожать не самим твором мистецтва, як таким, а ім’ям того, хто його створив, найчастіше не уявляючи дійсної художньої цінності написаного. А читають те, що модно, аби похизуватися у літературній чи навкололітературній тусівці. І дуже часто твори талановитих авторів залишаються на задвірках літератури.

Нещодавно я прочитала книгу Оксани Сайко «До сивих гір» (2015 р., в-во «Піраміда»). Шкода, що вона досі залишається непоміченою літературними критиками, адже написана лише одна рецензія на неї. Звісно, є чимало претензій до видавця, який не розуміє, що книгу потрібно доносити до читача, розповідати про неї, звертатися саме до своєї аудиторії зрозумілою їй мовою. Лише за таких умов книга стане популярною. Тим паче повісті авторки цього варті, адже на теренах нашої сучасної прози вирізняються щирістю, шляхетною простотою, добірною мовою, проникливістю, глибоким психологізмом. Зрештою читається книга на одному подиху. Уважаю, що вона буде неоціненним подарунком для тих, хто вміє слухати, чути й вслухатися, дивитися, бачити й вдивлятися, хто любить читати й вчитуватися. Упевнена, що саме такі читачі, взявши в руки книгу, не випустять її до тих пір, поки не перегорнуть останньої сторінки. Бо ж не може не зворушити історія горбатої дівчинки Яськи з повісті «До сивих гір», чи історія молодої жінки Богданки з повісті «Поки впаде зірка». Дружба, любов, зрада, честь, безчестя, совість, біль, розчарування, туск, мрійливість –  усе буде в цих повістях – іноді радісних, іноді сумних, іноді фатальних, але красивих і привабливих атмосферою справжнього дихання життя, яке так майстерно виписане авторкою.

Коли читала повість «До сивих гір», то спершу подумала, що це до певної міри перегук з романом М. Матіос «Солодка Даруся». Однак згодом зрозуміла, що я помилилася, хоча в обидвох творах виписаний образ дівчинки, битої долею і людьми. Однак О. Сайко цікавить дещо інша проблема – беззахисність чистої, цнотливої людської душі в жорстокому, немилосердному, духовно сліпому й глухому соціумі. Яська, головна героїня твору, – Божа пташка, ніжна, лагідна, горбата, а від того ще більше не від світу сього. Вона живе серед своїх фантазій. Ця химерна дівчинка мріє дійти до сивих гір, бо на їх вершечку сидить її покійна мама. Вона «рукою тримається неба та й усміхається до Бога, а довкола бавляться ангелики…». Життєвий шлях п’ятнадцятирічної дівчинки переплітається з Михайлом. Вона пристала до нього, бо такі вони схожі між собою були. А знаєте чим? Тим, що вони не такі, як усі, вони дивні… Звісно, можна продовжувати писати про Яську, відкриваючи всі таємниці цієї щемної, тремкої, болісної історії, але тоді буде зовсім нецікаво читати повість «До сивих гір». Скажу лише, що вона й досі бринить, зумкотить в моєму серці отим розпачливим зойком дзвону, який сприймається як своєрідне обрамлення повісті, бо з нього розпочинається й завершується твір. А почує його лише той, хто вміє слухати серцем.

У повістях О. Сайко немає епохальних людей чи подій але вони загартовують душу та виявляють найтонші її струни. «Поки впаде зірка»  – не менш цікавий твір. У ньому змальована юна жінка, яка мріяла про справжнє кохання, про волю. «Воля кликала мене завжди якось по-новому, по-іншому – то запиленим шляхом, що губився невідомо де, за селом, то високим небом, пронизливим вітром, летом птаха, то якимось незрозумілим, млосним бажанням забуття, смутком та тугою невідомо за чим…». Наскільки близька й зрозуміла мені оця жіноча туга за чимось недосяжним! Наскільки ці слова суголосні з моєю душею! Мабуть, кожна жінка у сучасному світі потерпає від викривлення власної тотожности, а тому намагається стати вільною всупереч міщанським умовностям, нав’язаним стереотипам поведінки, піднятися над обставинами життя, знайти справжнє кохання. Чи вдасться це героїні? Чи Максим, Дмитро, Семко зрозуміли її прагнення? Зрештою що це за чоловіки? Яку роль зіграли вони в житті Богданки? Про це ви дізнаєтеся, прочитавши повість.

Я думаю, що Оксана Сайко подібна до своїх героїнь. Вона така ж мрійлива, романтична, трепетна, має пелюсткову, дитячу душу, а на овиді її життя височіють сиві гори й зірки щомиті падають до її ніг. Мешкає молода й талановита письменниця у Львові. Вона написала чимало творів. Видавництво Старого Лева видало дві книги авторки: збірку оповідань «Новенька» (2012 р.) та повість «Кав’ярня на розі» (2013 р.). Обидві книги знайшли вдумливого й удячного читача Запрошую літературних гурманів отримати насолоду й від нової книги авторки.