Якщо відвідаєте славетне місто Коростень і поспілкуєтеся із місцевими старожилами, то цілком можете почути наступну історію. У 1972 році весь СРСР спливав хвалебними компліментами на честь 825-річчя столиці — міста-героя Москви. Весь — та не зовсім!.. Адже з далекої УРСР прилетіла коротка і дуже хльостка телеграма: «Тисячолітній Іскоростень щиро вітає вісімсотлітню Москву з ювілеєм». Подейкують, наступного ж дня весь партійно-господарський актив маленького провінційного українського містечка був знятий із займаних посад… але що зроблено, те зроблено: пихаті москвичі «дістали під хвіст» від нащадків гордих непокірних древлян!

Цю історію я згадав, завершивши гортати книгу історико-філософічних нарисів «Красне. Красен. Красн…», зовсім недарма. Справді, здається, варто навмання вибрати на карті України перше-ліпше село, селище чи містечко, від спресованого часу «відірвати верхній шар… і поллються легенди», за висловом Володимира Висоцького. По суті, саме це і зробив Анатолій Висота: витягнув із сивої глибини тисячоліть всі відомості, що стосуються його вітчизни у вузькому значенні цього слова. Але ж і глибоко довелося копати!.. Краснянські пращури — це (с.10):

— орії (7500 років тому);

— руси-скити (3000 років тому);

— руси-анти з держави Троянь (IV ст. н.е.);

— руси з держави князів Кийовичів (до середити ІХ ст. н.е.);

— руси доби Київської Русі (до 1240 року);

— русичі доби монголо-татарського панування (до 1362 року):

— русичі-українці доби Литовського князівства (до 1569 року);

— українці часів польського панування (до 1648 року);

— українці часів часткового звільнення від польського панування (1648-1654 роки);

— українці часів московського царату (1654-1917 роки);

— українці часів часткового звільнення від московського панування (1917-1920 роки);

— українці часів панування московських більшовиків (1920-1991 роки);

— українці часів звільнення від панування Москви (з 1991 року).

Ясна річ, з такою періодизацією можна сперечатися так само, як і з окремими авторськими визначеннями. Почати хоч би з того, що в 2009 році (то є рік виходу книги) красняни відсвяткували 925-річчя свого села. Отже, хоча Красне також старше від Москви (мінімум на 60 років), але тих-таки оріїв, скифів-скитів, антів і навіть княжий рід Кийовичів не пам’ятає. Отже, це не історія, а ПЕРЕДісторія села Красного. І це в книзі не завадило би якось особливо підкреслити, обіграти.

Проте… нехай хтось напише краще! А доки не написав, можна сміливо брати за приклад книгу, про яку йдеться: в масштабах села Красного це приблизно те саме, що й Іпатіївський, Ніконовський чи будь-який інший літопис в масштабах відповідної держави. Бо для написання нарисів Анатолій Висота використав або дослідження авторитетних українських науковців, або записані з живих вуст спогади односельців. Тексти доповнюються розлогою добіркою фотографій різних часів і карт-схем, а також офіційних атрибутів (герб, прапор, гімн) України та села Красного на форзацах.

Хоч як банально це звучить, але книга таки змушує замислитися над нашою минувшиною. Думки доволі-таки різнопланові й неоднозначні…

Чи можна пишатися хрещенням Русі, якщо князь Володимир «вогнем і мечем» відібрав у русичів рідну віру, насадивши натомість незрозумілу віру грецьку православну? (с.37) З одного боку, в 988 році, коли відбулося хрещення Русі, християнство ще не розділилося на католицизм і православ’я — отже, можна засумніватися у самій постановці питання… З іншого ж боку, якщо саме віра таки стала одним із факторів поразки Давньої Русі у боротьбі проти монголо-татар, то ставити таке запитання все одно доводиться. Й давати на нього ту чи іншу відповідь також…

Легенди, пов’язані з селом Красним (сс.55-58), мабуть, здатні викликати захват у затятих фольклористів. А можливо, і стати затравками сучасних літературних творів…

Розповіді про отаманів Київщини часів змагань за незалежність України у першій чверті ХХ століття (Зелений, Терпило та ін. — сс.66-73) кардинально відрізняються від тієї «правди», яку втовкмачували радянським школярам лише чверть століття тому. Особливо впадає в око історія порятунку двох корифеїв української літератури радянського періоду — Остапа Вишні (Павла Губенка) та Максима Рильського (с.72). Ніколи не чув про такий епізод з їхнього життя, хоча знаю, що вони справді товаришували.

Співставляючи списки краснян, які загинули під час Великого Голодомору 1932-1933 років (сс.80-81) із списками краснян-комсомольців (с.86), подеколи бачиш одні й ті самі прізвища. Від цього стає лячно: лише пару років минуло відтоді, як їхні рідні вмирали в жахливих муках — але молоді люди вже «забули» (?!) все це і перетворились на активістів! Чи все ж таки не забули?.. Просто ззовні «перефарбувалися», сподіваючись дочекатися кращих часів і таки помститися за загиблих, відновити справедливість…

І навпаки, на душі стає тепло, коли читаєш історію про осиротілого хлопця, змушеного працювати в колгоспі заради виживання (с.144): директор школи — добра душа! — наказав перевести його в наступний клас без складання іспитів…

Ще один дуже оригінальний хід автора, від якого стає тепло на душі — окремий підрозділ, присвячений вуличним прізвиськам краснян (сс.108-110).

Були, були чудові люди колись в селі Красному! Такими самими чудовими лишаються вони й досі. Про це і розповідає книга «Красне. Красен. Красн…» — авторові якої лишається висловити щиру подяку за копітку багаторічну працю.

Як і за те, що книга поступово, ненав’язливо виводить читачів на проблему самоідентифікації українців під гаслом: «Оце ось ми, а ото — вони» (с.226). Така лінія нібито суперечить всесвітньому мейнстріму — глобалізаційним тенденціям. Проте після світової фінансової кризи (що дивним чином збіглася в часі з виходом обговорюваної книги) всесвітній тренд почав еволюціонувати: окремі ринки закриваються для зовнішнього доступу, їхній захист посилюється. До речі, це відповідає інтересам сучасної Україні та українців: перш ніж приставати до того чи іншого союзу країн, нам конче потрібно самовизначитися, самоідентифікуватися: хто ми є?.. яке наше місце в Європі та в світі?.. Отже, книга «Красне. Красен. Красн…» стає дедалі актуальнішою також із цієї точки зору.