Але залишимо заклеєними писки тим, хто просто закоханий у плітки – кожен обирає собі власний драйв. А сюжет драйву – це постійна подорож серед невеликої кількости літер у складене лего почуттів і слів. А може, сліз, бо лише власники своєрідного щастя – ті, хто хоч і таїть у собі невидимі рифи, – ти все-єдно маєш можливість відчути їхній рух навколо сповідей-текстів. Власне «Спротив речей» – це маніфест в обличчя самотности і водночас назва книги, з якою ознайомлюватиму читача нижче.

Не варто видирати поважну літеру із імені автора і тим пак накладати на нього граматичну анафему – коронована володарка Гран-прі Вікторія Гранецька не заслуговує на мародерство. Всі звикли авторку бачити в прозі. Можливо, мені першому випала честь рецензувати майбутню збірку поезій. Скажу відверто – проза Вікторії мені не особливо у смак, а от поезії мають вже інший статус. В них відчуваються зрілі пориви серця, жіночий драйв і волелюбний порив логічного мислення. Ну і загалом повна відсутність попси, що я навіть став підозрювати про те, що ця тендітна жіночка повноцінно записана в наш субкультурний Мегапростір. Отож обтрушую свої сірі крила від тутешньої зливи, вмикаю, за звичкою, чавунний рок і починаю блукати серед авторських тіней поезій. Хаотичне приватне сонце в поміч, – перефразовуючи авторку. А загалом на постійних дорогах речень, пасажиром на потязі вшир, так і хочеться зірвати потай той заборонений стоп-кран, щоб щось та й зацитувати. Отож наступна наша зупинка «ВІДЧУТИ СЕРЦЕБИТТЯ ВІРШІВ». Спробую в такт…

У безчассі залюднених кімнат втрачає цнотливість тиша. Де твій доступ, Адаме? Як каже авторка втомленим голосом: Пішли додому, але вже в інших стрічках неримованих рядків. І так дивно, що вона не вона, і ніколи не буде нею. Бо прийшла в цей химерний світ вже запізно ділити кохання. Ні-ні, авторка аж ніяк не римує те, що пишу я, доповнюючи своїми асоціаціями. Нічого не можу поробити з тим явищем у собі, як римувати верлібри, або робити рядки занадто підгодованими до римування. І пелюсткові човни троянд оксамитились в моїй уяві – часто жінка в поезії сильніша, ніж так як її бачимо.

Моє нестримне бажання долає гору і спокушає «зідрати» з надісланого мені файлу декілька рядків із віршів. Все ж таки для вашої уяви та ознайомлення з текстами – це напрочуд корисно. Я не копіюватиму найкраще. Скажу вельми щиро – визначитись з найкращими текстами вкрай важко. Ніби писати про любов – суща попса, але в цих текстах мені не відчутна переспівана банальщина «кров-любов»: «…І я просила у вищої сили, аби й мені дала трохи їхньої байдужості, їхньої нескореності, їхнього спокою і свободи. Здійнятись у небо метеликом-попелицею, розшукати янголів у твоїх містах і випити їхню кров і вигризти їхню плоть. Згоріти навпроти ночі в сумному багатті, що пожирає тіла неживих дерев, котрі проростали мені з байдужих очей самоти. Спопеліти, зотліти, розвіятися у мертвій тиші, проростати протеями з інших очей тобою — їсти солодкі райські яблучка і запивати плавленою смолою…»  (автор ВГ). Але цей напівтекст хочу лишити зовсім неасоційованим – бо навіщо вам її сповідальні листи до тої пори, поки книжкові полиці не відчули справжні пахощі поезійних книг Вікторії Гранецької? Хай вам кортить почитати більше :) Загалом критики і рецензори мають таке щастя читати ще неопубліковане. Є добрі книги і зовсім неїстівні. Є попса для домогосподарок і драйвові книги для зрілого читача. Власне в поезії деякі верлібри називаю сканвордами (сам таке писав раніше) – ніби все зрозуміло, але ж доводиться розгадувати мислення автора, щоб осягнути логіку в тексті. Тут по-жіночому простенькі сканворди – хто такі оленші, не доводиться питати авторку. Тут щось є таке, що притягує тебе на відстані. Нібито ти сидиш поруч з авторкою, посьорбуєш каву з карафки, на якій зображені в петриківському варіанті добродушні дельфіни. Вони кличуть тебе за безмежність. Аж раптово ти починаєш розуміти, що в ефірі мовчання, але це мовчання зрозуміло лише двом. Але я не буду в написаному асоціювати кожен вірш –  на все свій ліміт і текстів багато. І раз мова йшла постійно про авторку та її тексти – маю повне право і завершити саме її побажаннями: «…Поміж відкриванням америк та винайденням велосипедів давайте вип’ємо чорної, з гірчинкою, кави і побудемо просто коханими…».

Автор фото: Rina Lamyrr