Ця поетична книга побачила світ у 2015 році. І як то часто трапляється з хорошими віршами, лишилася поза увагою. Можливо, якби авторка постила свої тексти з гламурними малюнками на сторінках фейсбуків, воно було би інакше. Можливо, якби вона описувала трагічну долю сильно-покинутої жінки, то ми би плакали і тішилися цьому стражданню. Ймовірно, якби авторка писала про істерики у кав’ярнях, то за її книгами у магазинах вишикувалася би черга. Цього нічого немає у книзі. Вона не про каву, не про зефірки, не про страдницькі силуети в нічних вікнах. Вона про слово і про поезію. Ось так гарно – вірші про вірші, слово про слово.

В основі поетичної книги Галини Яструбецької оте біблійне: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку.Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його. Тому й не дивує такий начебто математичний заголовок «1=3» - Свята Трійця. Авторка пропонує ще одну інтерпретацію 1=3:

гніт

свічка

і

полум’я

золота змія

Усе те, що потрібно для світла, усе те, що є світлом на землі, усе те, що не дає людині заблукати темної ночі.

Поезія Галини Яструбецької словоцентрична. Слово, на думку поетеси, - найгеніальніший і найдосконаліший витвір і Божий дарунок, а ще певна магія, яка рухає світом, бо називає його:

Обірваний вірша голос,

наче надламана тінь трави.

Ятряться язви невідворотности

на тілі світу.

Яблуко впало

і

висить.

Те, що не має нàзви,

слово, назвú.

Вірш – це теж слово. Особливе. Поезія є всюди, куди не глянь:

набираю повні легені

слів

і –

на глибину кольорового віршосну.

Не хочете вниз? Можна і вверх:

хтось вимкнув гармонію

хай і напомацки

та добирайся

до віршів осонцених веж

Культ слова, метафоричність та глибокий символізм наближають вірші Галини Яструбецької до естетики поетів Київської школи: тут і апелювання до інтелектуально-філософського досвіду минулого (своєрідною фішкою книги є цитати поетів та філософів), і органічність творення віршо-світу (центром якого є слово, що звучить завдяки монохорду серця), відчужено-відстороненого від людини, і пошук першосмислів, і зосередження уваги на природі і Всесвіті, де людина така ж його частина, як дерево чи квітка. 

У книзі немає стосунків між людьми, є стосунки людини і світу, немає кохання, є любов до слова, немає розмов, є діалог людини і природи:

і рве тенета срібно-золоті

шумів соснових

вітер.

Він.

і

я.

і

сосни.

            В поезії немає світу людей з їхніми проблемами, крамницями, роботами, вулицями, курсами валют, розбитими серцями, бо ж серце не може бути розбитим, доки звучить його монохорд. А люди мовчать (ота наша суєтність та метушня чутна лиш нам, не небові), бо ще не вміють звучати:

Отче, коли

зазвучить людина –

Твоя музична метафора?

Спостереження-відстеження природи, її найменших порухів та змін почасти вартує бути віршем набагато більше, аніж опис щоденного буття людини:

Листок умер.

Я посиджу при ньому.

Бо так годиться.

Помовчу.

і хрест осінній, наче втому,

на землю покладу,

і думку засвічу.

По тиші підуть тіні.

і дрож пройме все дерево.

і вляжеться в корінні.

Мабуть, найвища поезія людського буття – усвідомлення, що у кожній часточці Всесвіту захована душа, бо ж кожну можна назвати, а значить, оживити. І смерть кожної проросте віршем:

а на розпилянім стовбурі

вірші кільцями зацвітуть.

До речі, образ дерева наскрізний у цій збірці. Що й не дивно. Воно - корінням у землі, а гіллям тягнеться у небо. Такою повинна бути й людина: стоячи на землі, тягнутися до Бога, бо:

Земна дорога –

дзеркало криве,

та й те направлене,

здебільшого,

на ноги.

Як дерево є транслятором думок землі для неба, так і поет є транслятором людських вражень і почувань для Бога, бо «Поета під’єднано до основи», а слово поетичне – святе:

я

наповнюю глек

свяченими віршами

додаватиму по кілька крапель

щодня

щоб стачило

до наступного Словоявлення

До речі, про «я» в поезії Галини Яструбецької. Воно завжди маленьке – навіть на початку речень, бо ж я – це лиш пісчинка серед дерев та птахів.

Ця поетична збірка є своєрідним щоденником буття слова, що стає віршем, перетікає у вірш, народжує вірш і розчиняється у вірші. Це поезія, що мислить себе саму, світ та людину у ньому. Це книга про те, як дерева постають Іншими, а люди стають мандрівниками у Всесвіті слів та потаємних смислів.