Проза Оксани Борис – екзистенційно-сюрреальне плетиво, що зацікавлює своїм мотивом одночасної втечі від власної долі і пошуку її. Філософія кохання для головної героїні завжди нетривіальна, тому в збірці годі знайти фальшиво-улесливих гімнів для Афродіти :  «Я  не  вірю  в  кохання (…), я не вірю в нюні під час розмови телефоном (…), не вірю, що героїні романів для домогосподарок закінчують у ту мить, коли  до  них  ледь  торкається  рукавом  якийсь герцог, граф чи принц».

Ліричне «ти» текстів Оксани – справжній калейдоскоп вдало прописаних образів.  Героїні новел завжди звертаються до чоловічого ейдосу, який в окремих новелах конкретизується в інтертекстових Адамові, Зигмундові, Йосифові. Чоловічі образи переважно провокують конфлікт у текстах, що зрештою відображає архетипну погоню, в якій і чоловік, і жінка водночас почуваються і здобиччю, і хижаком.

Хоча кожна з новел сюжетно й ідейно є окремим цілісним текстом, не пов’язаним з іншими, та збірку спокійно можна визначити як повість у новелах. Трансформація образу свого роду «ліричної героїні» збірки простежується з першого тексту по останній. І якщо в новелах «Русалчин Великдень», «Секонд-хенд», «Татко» - головна героїня тільки починає осмислювати екзистенційно непрості питання, то вже в новелах «Некулінарія: роздуми про желе», «Кардіолог(і)я», «Курва» бачимо до кінця сформований образ зрілої жінки, багатої на різноманітний життєвий досвід.

Від щирої, відкритої, дівчинки до зрілої жінки-стерви до образу матері-годувальниці – така динаміка руху образів книги «Присутність» Оксани Борис.

Присутність – головний концепт книги Оксани Борис. Ця присутність чогось чи когось постійно наздоганяє героїню новел. У «Русалчиному великодні» героїня живе-не-живе, мириться-не-мириться з постійною присутністю смерті: «Я не хочу думати про смерть. Я не хочу думати, що хтось думає про смерть. Я не хочу, аби смерть думала про мене. Але певно, їй байдуже, що я там собі хочу чи думаю. Вона ходить праворуч мене, спостерігає, грається. Коли лягаю спати, вона тулиться збоку й рахує удари серця, може, уявляє, що то б’ється її» .

У більшості історій героїня Оксани Борис – це дитя природи. Такі новели пройняті взаємоприсутністю людини в природі й природи в людині: «Гори все дужче пхають у вікна скуйовджені снігові голови, схожі вже не на причепурених молодиць, а на зграю збожеволілих удів, які рвуть на собі волосся. Вони лізуть досередини, заглядають у всі закутки, шамкають сухими й порепаними від морозу губами. Ловлять мене, витягують із ліжка, ведуть під руки, як молоду, і зав’язують мені на голову білу хустку. Мені подобається, що я тепер із ними. Хоч із ким-небудь — але вже не сама. Мені подобається мій холод. Я росту й вивищуюся над всім і всіма, бачу свою хату, і ліс, і гори — усе нижче й нижче під собою» («Татко»). Такий космогонізм текстів Оксани Борис посилюється й акцентами на історичному зв’язку між жінкою-героїнею та її предками, що особливо чітко помітно в новелі «Спадок», де дівчина приймає відьомський дар під час смерті старої ворожки.

Єдність поколінь яскраво своєрідно відображено й у новелі «Коріння» (єдиний текст у книзі, де головним героєм є чоловік, а не жінка), присвяченій темі голодомору: «Але вони обросли мене, мов короста, мов кора, мов друга шкіра. Тому я знаю, що таке голод. Інколи мені хочеться вгризтися зубами в шматок сирого м’яса. Здається, ще секунда — і голова вибухне від дикого бажання щось жувати. Я став боятися людей. Більше навіть — боятися за людей. Іноді здається, що колись не зможу контролювати свій голод і перегризу комусь горлянку. Коли про це думаю, то відчуваю їхнє німе розуміння» .

І певно, єдина присутність, у якій так до кінця й не впевнена героїня – це присутність Бога. В одних текстах він завжди поруч («Щось торкається правого плеча — і мене засліплює.  Зажмурюю очі. «Я й не зникав…» – «Секонд-хенд»), в інших – героїня заблукує високо в гори, шукаючи Його («Зникнення Адама»). У новелах «Курва», «Ти», «Людина, що стоїть на даху»  та ін. героїні зовсім не до релігійних роздумів, а в оповіданні «Магда – твоя» центральним стає образ жінки, для якої важлива присутність зовсім не Творця, а тільки коханої людини: «Коли ти засинаєш на годину-дві, я стаю навколішки й молюся твоїй тіні, вдихаю, як ладан, твій сонний подих. Ти бог у мені, мій месія, якому я готова обмивати кожного вечора ноги й витирати їх своїм волоссям, ти — енергія, що росте в мені з кожним відчайдушним ударом серця, що наповнює по вінця простір мого «я» й обмежену гострими кутами малесеньку кімнату... Я цілую, як ікону, твоє чоло й засинаю, окутана теплом твого дихання» .

Ментальні історії Оксани Борис – це й «плачі» за не-присутністю: померлого малого брата Стефанка («Русалчин Великдень»), матері, яка раптово загинула й батька, який перестав бути батьком («Татко»), коханої людини («Зникнення Адама»), дитини, яка так і не народиться («Маленький хлопчик») тощо.

Цікавою є й тематична тональність останньої новели збірки «Присутність» Оксани Борис – тема платонічного кохання жінки до жінки. Напевне, у контексті всеохопної присутності, яку відчуває читач у книзі, доречним є і звернення до присутності жінки в жінці. Такий акцент на жіночності – своєрідна логічна крапка в людях і образах, які наповнили єство центрального образу збірки Оксани Борис – образу жінки.

Варто зауважити, що й текст новел книги виписаний напрочуд вдало, у стилістиці вбачається перо знавця слова, а стислість викладу новел не дозволяє відволіктися ані на хвилину. Пуанти-розв’язки новел майстерно сформовані та завжди перевершують очікування.