Максим Гах – нове ім´я у нашому літературному процесі, і його дебютний роман «П´ятий парк» явище теж по-своєму нове. Нове у тому сенсі, що потрапляє воно в досі мало окреслену нішу на стику жанрової та серйозної, високої літератури ( fiction та literature у англо-американській традиції), ввібравши у себе без перебільшення найкращі риси обох.

Роман багатошаровий, поліфонічний та не піддається однозначному трактуванню (що в даному випадку є швидше його плюсом). Він пропонує як мінімум кілька прочитань. З одного боку це досить буденна, хоча й позначена деякими вивертами авторської фантазії, історія «середньостатистичного» героя, що завдяки численним збігам обставин потрапляє у вир незвичайних подій та трансформацій; з іншого – повна метафор, недомовок та містичних одкровень внутрішня подорож людини назустріч своєму життєвому призначенню. Який же із пластів основний, базовий, а який лише служить шаром «поліролю» для зацікавлення (читати – обману ) читача? 

З погляду сюжету «П’ятий парк» - твір доволі простий. Дія відбувається у неназваному острівному місті, наділеному рисами сучасної України, де головний герой Діма працює на насосній станції оператором із контролю тиску. Робота механічна та безперспективна, і Діма живе ніби у напівсні, не очікуючи особливих змін від майбутнього. Все, що йому залишається, - це час від часу згадувати яскраві картини з дитинства, проведеного у своєму рідному містечку, а також щось яскраве, щось чарівне разом із цим дитинством втрачене в собі.

Одного осіннього вечора Діма виходить прогулятися та випадково зустрічає колишнього радянського інженера, який повільно спивається на пенсії. За пляшкою горілки інженер ставить Дімі питання в лоб: чого ти хочеш від життя? І той несподівано сам для себе відповідає: свободи .

Старий алкоголік цинічно висміює його слова, після чого в житті героя починається неймовірний каскад пригод, що залишає позаду звичні сірі будні у звичному сонному світі. Діма опиняється на вечірці «золотої» молоді, де чує про загадковий П’ятий парк, та, перебуваючи під дією невідомого наркотику, вирішує, що це саме те місце, де він зможе знайти відповіді на всі свої запитання.

Та ціна за такі відповіді не завжди прийнятна. Повертаючись додому пізно ввечері, герой  відчуває, що в його спокійний одноманітний світ проникло щось ірраціональне; навіть власні думки поступово стають дивними, чужими…

Окремої згадки заслуговує своєрідний авторський стиль. Оскільки роман написаний від першої особи, цікавий ефект створює поступове заглиблення, «вростання» у внутрішній світ героя, чиїми очима ми бачимо все та всіх навколо. Власне, у процесі читання настає момент, коли починає здаватися, що події романи відбуваються лише у свідомості Діми (а значить, у свідомості читача, де по суті й існую сюжет будь-якої книги з усіма її персонажами); тим більше, що ті події, про які йдеться, набувають чим далі, тим виразніших фантасмагоричних рис. Магнітна левітація, біоелектроніка, нелегально завезена з Китаю та острови, що підіймаються в повітря самою лише силою думки – світ «П’ятого парку» непомітно, проте невпинно, розмивається, ускладнюється, і мова, якою з нами говорить головний герой, просякнута іронією, цинізмом та несподіваними замилуваннями буденною красою життя, неймовірно точно передає цю яскраву еклектичну природу реальності роману. Аж поки карнавал не закінчується катастрофою, і героям не доводиться наново шукати свого місця у новому світі.

Місто мало бути знищене, - говорить Дімі ворог, що непомітно перетворився на друга, - Воно було населене створеними системою зомбі. Лише так можна було щось змінити на краще; здобути свободу для тих, хто залишився.

Але Дімі ніяка свобода вже не потрібна. Він втомлено попиває пиво у пустому холодному санаторії, куди його закинула доля, та усвідомлює, що такий же зомбі, як і ті, які залишилися десь далеко позаду; що не живе насправді, а лише спостерігає за життям зі сторони. Усі його ілюзії зазнали краху.

Хоча втрачати віру в майбутнє, мабуть, не варто. Врешті решт, зробивши над собою зусилля, Дімі вдається попрощатися з минулим та вийти крізь відчинені двері у похмурий осінній день. Такий невизначений, відкритий фінал є по-своєму оптимістичним та світлим; залишаючи читача там, де закінчуються друковані знаки, безтілесний персонаж потрапляє у білосніжне царство чистого аркушу, яке, можливо, і є тією омріяною свободою, заради якої й заварилась уся каша.

Власне, читати книгу Максима Гаха варто хоча б заради меланхолійного відчуття, з яким вона нас залишає. Відчуття того, що будь-кому під силу повірити в себе, забути про все та почати нове життя десь поза сторінками того звичного роману, який кожен для себе колись написав.