Соціально-побутова повість «Провінційний роман» - це лапідарне малево, забрьохане нагим реалізмом, наділене пластичністю переживань, поривчастістю намірів та трагіправдивими пасажами. Виїмковою ціхою твору є його драматична етюдність, посилена музичною грою, що лунко в’їдається у читацьку притомність і акурат у самісіньке серце. Фортепіанні награші  здебільш безладно обвивають епізодичні абриси, втім видаються направду доречними на початку і наприкінці повісті, витворюючи в такий спосіб композиційний прийом кільцевого обрамлення.

Стрижневою постаттю твору виступає провінційна дівчина Ельза Яблонська, розповідаючи про яку, автор залишається напрочуд невелемовним. Він нібито відсікає минувшину своїх персонажів і доперва зрідка нишпорить у їхніх споминах, приміром, коли мова йде про батька головної героїні. Очевидьки  ретроспекції  та проспекції  не перебувають у структурному фаворі  Філіповича, його актанти живуть тут і зараз без докорів давності та прижмурених позирків на прийдешнє.

Топос закутини насичений характерною палітрою пліток знудженого люду, який ненастанно чекає на чиюсь найближчу хибу, що пожвавить тутешні промовки та розбавить повсякденне пріснище. Важність суспільства вивищена тут до неможливості. Вихід на вулицю рівносильний появі на підмостках, де за роль або ж оплескують, або ж ганять. Таким чином будь-які соціальні взаємини та поводження зокрема неухильно піддаються оцінці та огульному присуду. І не видно таким повторам ні кінця ні краю. Циклічність є ваговитою ціхою  цього твору.  Ельза зазвичай сидить за інструментом, граючи то Баха, то Шопена, плутаючись у нотах, і знову, продовжуючи вести рідні мелодії. Вона виривається з дому хіба що задля закупів, які мати настійно наказує робити. Сама ж пані Яблонська є домашньою завсідницею, яка бадьориться із приходом гостей, до прикладу, інженера Соневича, що вголос читає їй Бальзака. Він, на думку паніматки, як ніхто інший, достойний руки і серця Ельзи, втім сама дівчина неохоче розглядає змогу бути його жоною.

Зав’язку твору можна числити з часу візиту у місто Мілобреського – «по-диявольськи красивого» поета з Варшави, який з легкістю міг би красуватись на обкладинках закордонних журналів, адже «подібні на нього чоловіки п’ють коньяк «Мартелла», стоячи біля каміна, їздять дорогими авто, маючи власного водія, голяться електричними бритвами». З його появою усе пішло догори дриґом. І хоча на думку Соневича той писав «цілковиту дурню», Ельза через свою наївність закохалася  у столичного віршотворця відразу. Дівчині здавалося, що усі твори, прочитані під час вечора  Мілобреським, який віддавна не знаходив відповіді на питання «Що значить бути поетом?»,  адресувались саме їй. Приїжджий митець постає перед молодою Яблонською у образі проводиря, який зугарний вивести її з нуді, відкрити дещо нове,  повне принад життя. Поряд з ним Ельза розквітає, пізнає нечуваної радості та насолоди, що навпісля уможливлює цілковите осягнення одного із ключових висловів поета: «Гріх солодкий, однак він завжди суміжний з карою та осудом». Змалювання взаємин у творі виглядає злегка простакуватим, позбавленим гущі фарб.

Правда про близькість Мілобреського та Ельзи стає явною завдяки юродивому Турлею.  Він є глашатаєм істини, уособленням викриття таємниць, показу реального стану речей через потворне.

Твір містить ініціальні елементи.  Зародження наміру про дітовбивство символізує внутрішні перевтілення  та зрушення героїні – тепера вона самотужки приймає рішення та усвідомлює, якою є ціна розплати за втіху. Автор впритул показує її тілесні муки, одначе не залишає жодних коментарів, загострюючи в такий спосіб читацьке співпереживання,  даючи спромогу реципієнту самому виголосити вердикт щодо поточних подій.

Сюжетна лінія твору доволі сподівана. У повісті подекуди вчувається нужда у додаткових подієвих поворотах. Вигинаючи лінію у бік перекладу, варто мовити, що читається  «Провінційний роман» українською вкрай добре, проте поріднення питомого синтаксису із польським може не одразу припасти до душі. Ба більше, мова твору не присмачена лексичними делікатесами. Вочевидь відсутність надміру словесної орнаментальності покликана  головно зосередити зір читача на образках реалій, аніж на манірі викладу. Єдине, що викликає навколо перекладацького дискурсу найбільш неоднозначну думку, то це факт перехрещування головної герої з Ельжбети у Ельзу. Вийшло, звісно, ніжніше, одначе, чи годиться?..