Перше знайомство моє з Надією Мориквас сталося влітку поточного року на «нейтральній» території – у місті Бучач, де я мав нагоду почути авторку. Але це було знайомство «наочне». Приїхавши додому, я дістав подаровану Надією поетичну збірку, датовану 1996 роком – «Танці на льоду». Так сталося знайомство «заочне», певно, без якого не дійшло б до «Корнелії», про яку йтиме мова далі.

Живучи на південному-заході країни, відвертий захід України видається цілком екзотичним місцем зважаючи на те, що лише двічі довелося побачити Львів на живо. Таким чином, це не здійснене дитяче бажання у юнацькому віці вже доростає до, так би мовити, ерогенної зони.

Саме завдяки Надії Мориквас і доводиться привнести в одеське приміщення трохи того загадкового Львова. Тим паче 30 – 50 років минулого сторіччя, яке й нині виглядає прихованим, із грифом «Цілком таємно». Тим більш приємно бачити маестро Шевчука у кінці твору разом із його епілогом «Львівські хроніки Надії Мориквас».

Роман-есей досить новий жанр в українській літературі, добре знаний, при цьому, в європейській. Ба більше, чіткого визначення цього жанру, крім «літературний жанр прозового твору, який поєднує у собі особливості роману й есе» та ще досить ефемерних немає. Таким чином, уводячи на літературні полички свій роман-есей, авторка, крім того, що заповнює порожні полички, стимулює розвиток українського сучасного літературного процесу.

Поетика книги одразу кидається в очі, причому починаючи з самої обкладинки: чорно-біла світлина (певно, Корнелії), поруч із нею розташовані два серця. Одне – червоне, молодече, а інше, ніби посивіле. Мабуть, Карманського. Прикметно ще й те, що лінія, чи то пак – цівка/нитка, яка мала б їх поєднати – не робить цього, що додає драматизму. Постійні градації тексту додають йому живості – і суспільство Львівщини постає, як на картинах, перед очі читача. Ця риса дозволяє казати про гострий зір авторки, такий собі продуманий натуралізм.  

Особливої уваги потребує мова, якою написаний твір – колоритна, жива, що творить, за словами Валерія Шевчука, «елегантну прозу». Не можу не погодитись. Така собі лексико-фонетична гармонія, як на мене, складається завдяки діалектизмам: шпацер (пол.) – прохід, прогулянка, касино – клуб за інтересами, матура (пол.) – іспит на атестат зрілості у гімназії;  професіоналізмами: бадати (мед.) – обстежувати хворого, пальпувати; власне галліцизмами: броцак – торба, рюкзак, сушеня – узвар, чатиння – соснові або смерекові ліси тощо, але не творить при цьому «макаронічну» мову, членуючи її за соціальними верствами населення, національностями й статусом, причому російську, транслітеровану українською у тексті одразу треба сприймати, як чужу, загарбницьку. Влучними є ліричні (чи то пак – лірично-поетичні) відступи Надії Мориквас, а також віршовані вплетення, які також провокують сугестію тогочасного поспільства, реінкарнованого та явленого, гейби на долоні, у творі, у центрі якого дві постаті – Корнелія і Карманський. Два світи, яким не судилося стати одним, як би печально це не було.

Крім того, історичний контекст твору дозволяє казати про авторку, як про «літописця» тих років, коли долі вчорашніх побратимів розгорталися з блискавичною швидкістю. Це покоління, що втратило своє дитинство й юність – такою була й Корнелія, яку відвезено Чорним Авто, і з того часу її життя – містичне, напівштучне, як і життя Карманського, видатного поета, – без Корнелії. І лише одна зустріч після розставання, у каварні, і останній Корнелин вірш: «Князю мій! // Повір. Через мене // не опустиш своє знамено, // не програєш свій бій. // Простягни лишень ліву руку – // на життя, на щастя, на муку, // бо лівиця – до серця ближче, // Князю мій.

Зважаючи на те, що есей з англійської означає «спроба, намагання», то дане намагання, напевно, є вдалим. Авторка, певною мірою, теж є модерністкою, вносячи цей роман у літературний контекст. Так само, як на початку минулого століття були й «молодомузівці», які досі часто-густо знаходяться під грифом «Цілком таємно». Це й додає актуальності твору, що покликаний воскресити їх, як і Корнелію Опришко, овіяну легендами й таїнами. Можливо, воно й на краще: якій же ж жінці не хочеться, щоби про неї казали, як про першу красуню, щоби видатні поети не присвячували їй вірші?