Андрій Любка, знаний раніше за своїми поетичними збірками «Вісім місяців шизофренії» (2007), «Тероризм» (2008), «Сорок баксів + чайові» (2012), а також прозою: «Кілер. Збірка історії» (2012), «Спати з жінками» (2014),  «Карбід» (2015), щойно видана «Кімната для печалі» (2016). До того ж заявив про себе, як чуттєвий і тонкий тлумач перекладами з польської Лідії Осталовської «Акварелі»  та Богдана Задури «Найгірше позаду», а також сербською, переклавши «Комо» Срджана Валяревича й англійською, долучившись до перекладу «Антології молодої поезії США».

Перша збірка засвідчила про Любку як про самобутнього й вельми цікавого поета, який, прикметно, вдало розвинув верлібристику, проте збірник є незрілим; друга книга автора – «Тероризм» –, є, як на мене, програмовим і першим зрілим кроком Андрія у поетичній творчості; «Сорок баксів…», структурно поділені на два розділи – римованої й неримованої поезії – стала збіркою-злетом поета, розвинувши традиції, розпочаті й помічені у перших двох збірках; Олександр Бойченко, рецензуючи збірку, авторитетно відзначив її, як «рокову».

Із прозою не так усе й однозначно: «Кілер» не став «роковим», навпаки, дещо розчарував читача. Це проза радше «підліткова», ніж серйозна, варта уваги, порівняно з «Сорока баксами…», хоча, звісно, порівняння з огляду на жанр є некоректним; «Спати з жінками, трактовану за деякими джерелами як роман читач сприйняв на ура: короткі, промовисті есеї, які, безперечно, засвідчили про різнобічність їх автора, «витягнули» Андрія у літературний топ.

Наведена мною стисла характеристика попередніх творів, допоможе зрозуміти місце роману «Карбід» у творчості  А.Любки. По-перше, це найбільш зріле чтиво, причому йдеться не про хронологію, а про глобальність задуму, яка червоною ниткою проходить через увесь текст. По-друге, примарний (Вед)Медів не є таким примарним і містичним, яким видається на початку твору. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати, але надто вже кортить перейти до суттєвішого розгляду.

Спершу треба прийняти той факт, що Любка є письменником ані суто масовим, ані суто елітарним, адже не робить конкретні акценти орієнтуючись або пишучи для конкретного елементу суспільства. 

Передусім варто обмовитися, що роман є авантюрним, але у першу чергу не у розумінні «пригодницький», а у значенні «ризикований», глобальний у своєму задумі, причому настільки, що розмах сягає розміру цілої країни (!), як, власне, й амбіції автора. Твір не про євроінтеграцію; радше – ментальний у своєму трактуванні злочинного елементу, мовляв, така вже у нас кров, на чому ще заробляти на кордоні. Вся ця інтеграція – лише форма ескапізму, форма втечі від правди.

Слід виділити градацію авторових настроїв починаючи з натуралізму, із яким детально описується місцевість і попередня діяльність «компаньйонів», згодом – неприкритим песимізмом, ув описі усталених «традицій» на прикордонній частині Україні, і врешті-решт самоіронії, притаманній українцям, явленій найсильніше якраз у кульмінації твору. Таким чином, тунель – форма вираження українців/закарпатців, непереборного оптимізму, який завершується за принципом «хотів як краще, а вийшло, як завжди».

Ліричні відступи А. Любки дають змогу казати про присутність у тексті прийому поезія у прозі, особливо помітно це у розгортанні лінії кохання Марічки й Тиса. Також простежується певний символізм («Кобзар» у руках Марічки).

Проте глобальність твору контроверсує порівняно з методами її – глобальності – вираження. Так, часто-густо поруч із висококласним і тонким гумором проскакує плаский: «У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував – люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси» (с. 15); «… перекидаючи ногу через раму, почув тріск у штанах, які розлізлися ззаду, але вже не мав часу на зміну вбрання. Та й хто би там розгледів дірку на задниці у велосипедиста…»  (с.18). У такі моменти не вистачало хіба що закадрового сміху у найкращих традиціях американської кіноіндустрії. Проте варто згадати й дошкульний і завуальований гумор Любки, вершиною якого, як на мене, є вірш Святослава Конара, закарпатського генія, присвячений своїй улюбленій учительці. Це дев’ятирядкове чудо поезії варте окремих оплесків у бік автора. Також кидається у вічі ледь не антонімічне порівняння: проект, який мав би інтегрувати цілу (східно)європейську країну, втілюють у життя дві руки гробаря Ичі, який, властиво, помер на благо своєї батьківщини (чи то пак – Батьківщини), проте першим євроінтегрувався.

Серед образної системи твору чільне місце займає районний центр – Вед(Медів). Про його давню історію дізнаємося уже на першій сторінці: «…Ведмедів створений для життя. Давніше місто називалося просто й вичерпно – Медів (видно, так солодко жилося – О.Т.), але згодом прийшли орди з імперії ведмедів, які й перейменували населений пункт. Імперія їхня впала, проте назву вже не змінювали – такими ведмедівці були ледачими і байдужими.» (с.7). Одразу відчувається момент інтимності, чесності автора перед читачами, що навіть переодягнені у ведмедів москалі – вони ж представники імперії ведмедів – постають у не надто завуальованій травестійній формі, притаманній сучасній літературі, зокрема Андруховичу. Проте автор (чи не навмисно?) обмовлюється, називаючи Бейлу Бартока, відомого європейського композитора, жителем Ведмедова у минулому. Сучасного і реального Виноградова, рідного міста Андрія Любки. У своїй книзі есеїв «Спати з жінками» йому присвячений есей «Великий Барток і маленький Виноградів» (с. 26 – 28), де читаємо: «Пишучи свій найвизначніший і найвідоміший твір, Бейла Барток повертався в думках і спогадах до свого виноградівського (! – О.Т.)  дитинства, але Виноградів не хоче тепер згадати його. Дивно, бо ж саме у минулому Бартока – майбутнє Виноградова.» (с. 28).

У наступному абзаці дізнаємося уже про головного героя: «Однак раз на рік і мотика стріляє, тому навіть серед ледачих ведмедівців знайшовся справжній діяч, вібратор руху, лідер. Сам він себе називав Тисом.» Такий діяч викликає довіру як людина, проте не дає певності про хороші організаторські здібності. Він радше скидається на реінкарнацію Дон Кіхота, який боровся з вітряками. Любчин герой, натомість, бореться з байдужістю й цілою бандитською корпорацією, легалізованою суспільством, що, врешті, й губить його разом із дружиною – Марічкою. Маючи на меті євроінтегрувати всіх українців посередництвом надсучасного метро між Ведмедовом і Угорщиною, герой припускається найдурнішої помилки, властивої йому – наївності. Знову ж таки відчувається контроверсія: він вигадує надглобальний проект, проте розглядає його з висоти невисокого лету. Я б списав це на український/закарпатський кордоцентризм, раніше явлений закоханістю у Марічку на все життя через їхню першу зустріч (його вразив «Кобзар» у руках дівчини, який та використовувала, щоби підкласти під зошит); смерть доньки, у свою чергу, винудила Тиса повернутися до пияцтва у найдешевших генделиках, де той, розповідаючи всім про київських князів, просто тікав від проблем. Таким чином, цей проект воскресив раніше діяльного, хоч і смішного, героя. Це його остання спроба, якій не судилося бути втіленою у життя, а йому, учителю історії, так само не йшлося про те, щоби ввійти ув історію України/Закарпаття як перший євроінтегратор.

Обкладинка книги у такому контексті є вельми влучною: рука, що тягнеться з останніх сил до тунелю, так і не сягає поставленої мети. Таким чином, роман є емоційно рамочним, бо оповідь знову повертається у русло песимізму: шляху до Європи не бути. Принаймні зараз. І крапка.