У Канаді щойно побачила світ збірка оповідань відомого українського письменника, головного редактора популярного альманаху «Порт-Фоліо» Михайла Блехмана «Час збирати метафори». Книга має ошатний вигляд, тож варто відзначити роботу редактора Марії Гончаренко та художника Олексія Кузнєцова. Пропонуємо вашій увазі відгук української письменниці Анни Багряної про творчість Михайла Блехмана.

          «Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше - просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ».

Невипадково саме цією цитатою з оповідання Михайла Блехмана «Стукіт» я розпочинаю свою передмову. Адже усім нам – і авторам, і читачам – нерідко доводиться чути доволі банальне: «А про що ця книга?». Запитання, на яке зазвичай важко відповісти кількома словами.

З Михайлом Блехманом я познайомилася років п’ять тому. Одного разу отримала від нього листа з оповіданням. Воно мені дуже сподобалося, і я написала про це автору. Відтоді почалася наша літературна дружба й співпраця.

Михайло Блехман народився в Харкові, але з 1998 року мешкає з родиною в Канаді. За фахом – лінгвіст, філолог, перекладач. Пише трьома мовами – російською, українською та англійською. Збірка оповідань «Час збирати метафори» - його перша україномовна книга. Присвячена Україні, за яку автор вболіває всім своїм серцем.

До збірки увійшло понад три десятки оповідань, написаних в різні роки й у різних куточках світу. На перший погляд, ця проза може видатися дещо незвичною. Такі собі поетичні етюди, настрої, алюзії, спалахи пам’яті, описані надзвичайно метафоричною мовою. Тут ви майже не знайдете прозорих сюжетів, класичних описів зовнішності персонажів, природи, побуту. За винятком хіба що двох фейлетонів («Хай живе!» та «Салун»), які вирізняються більш-менш реалістичною манерою викладу. В решті ж оповідань дія відбувається поза реальним часом і простором, а точніше – в окремо взятому мікрокосмі людської душі, приреченої на самотність та одвічний пошук себе.

          І якби мені довелося кількома словами відповісти на запитання «Про що ця книга?», то я, певно, сказала б так: про душу митця.

          Чи не в кожному оповіданні збірки присутній співрозмовник оповідача, з яким той полемізує, радиться, згадує минуле, намагається відгадати майбутнє, але найчастіше – шукає нових тем і образів для своїх творів. Іноді цей співрозмовник – цілком реальний: товариш, колега, випадковий знайомий, кохана жінка, але нерідко – уявний, вигаданий. Іноді ж це – своєрідний творчий перегук із відомими світовими поетами, режисерами, художниками, композиторами, як, скажімо, в оповіданні «Мольберт» або «Безперервність», де навіть стоїть досить незвична присвята: «Моєму найкращому другові Хуліо, з яким ми незнайомі…». Це Хуліо Кортасар, видатний аргентинський письменник, один з духовних учителів Михайла Блехмана. Деякі оповідання написані від імені жінки, а то й десятирічної дівчинки («Свічки»).

          Назва книги цілком відповідає її змісту. Митець виходить на полювання, усамітнюється серед розкішної природи й чатує на нові метафори. Тим часом метафори самі впольовують митця, захоплюють його в полон, породжуючи нову хвилю творчості. Несподівано розмивається межа між прозою, поезією, живописом, музикою, образи переливаються барвами, звучать тисячами звуків, течуть живими словесними потоками. Лише в такі миті творчого одкровення митець забуває про свою самотність, яку найгостріше відчуває у натовпі, серед інших людей.    

          Майже в кожному оповіданні збірки присутні образи води. Це може бути озеро, річка, море, океан. Вода як символ плинності часу, нескінченності буття, безмежжя творчої уяви, а іноді – просто «бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляємо один в одного» («Потім»). Зрештою, «всі вогні - все одно вогонь, це вода завжди різна, річки не схожі не тільки на моря й озера, але й одна на іншу» («Стукіт»). Зустрічаємо тут і образи інших стихій природи, що їх так люблять оспівувати поети – вітру, дощу і, звісно ж, сонця, яке «вийшло в люди і глевким круглим шматочком тіста повисло над острівцем» («Мольберт»).

Є в оповіданнях Михайла Блехмана і чимало таких метафор, які, завдяки алюзіям на сюжети відомих світових казок, переростають в алегорії, особливо актуальні для нашого часу. Наприклад, оповідання «Правда» – це така собі авторська варіація казки, сумне визнання істини, що влада завжди належить тому, хто володіє медіа-простором, а відтак і своєрідний протест проти інформаційного зомбування, жертвами якого стало й чимало авторових колег по перу.

Іноді проза Михайла Блехмана нагадує химерні сновидіння, гру розбурханої творчої уяви – з королями, королевами, Попелюшками й Дон Кіхотами. Все це зникає так само несподівано, як і з’являється. І ми бачимо то «казкові черевички з кришталю», то «розвалений віз, який колись був парадним екіпажем».

Одним із головних героїв збірки є Час, про який оповідач нерідко полемізує зі своїми співрозмовниками. Або ж із яким опиняється сам на сам: «Час вирішив не поспішати, бо його ніхто не підганяв, і, стомлено дихаючи в такт моєму диханню, сів поруч зі мною на червоно-жовту лугову траву». («Повість про коня та ослика»). Попри таку персоніфікацію часу, його плинність для митця є досить відносною: минуле часто переходить у теперішнє, майбутнє розчиняється в минулому, теперішнє застигає, перетворюючись на казковий камінь посеред шляху: куди йти далі? І тут постає проблема вибору. Як в оповіданні «Книга в рожевій обкладинці»: «Гірше необхідності вибирати, - подумали ми, кожен про себе, - буває тільки нав´язувана неможливість вибору». Тема вибору хвилює і героя оповідання «Вибір», написаного досить в цікавій алегоричній формі. Чоловік приходить до контори з написом «Катівня», сподіваючись побачити традиційні засоби для тортур, натомість із подивом відкриває для себе, що найстрашніше катування – це катування вибором, «бо для того, хто робить вибір – вибору немає».

Особливо зворушливою є оповідь «Вечеря на вулиці Стародавньої Святої», геройякої приходить на могили своїх батьків, аби вкотре воскресити у своїй пам’яті найрідніших серцю людей, пережити знайомі епізоди, вперто доводячи самому собі, що часу насправді таки не існує: «Батьки щось спізнювалися. Зазвичай вони приходять вчасно. Щось їх сьогодні затримало - напевно, дощ над Атлантикою. Ну, нічого, зараз прийдуть».

Оповідання Михайла Блехмана – це закодовані, а точніше майстерно сховані між рядків послання. І головне завдання читача – знайти до них ключ. Іноді для цього необхідно кілька разів повернутися до початку і прочитати оповідання знову, іноді – зупинитися на окремих рядках, реченнях. Або ж просто з головою пірнути в океан образів. Спробувати подивитися глибше. Бо ж… саме час збирати метафори.