Новий роман Ольги Слоньовської варто читати після прочитання її коронованого роману «Дівчинка на кулі». Тоді стане зрозуміло, звідки взялася ота Ольдзя Понятовська, адже вона та інші герої перемандрували в «Упольоване покоління» саме звідти.

Вкотре дивуюся здатності авторки затягати у свій текст. І начебто ні про що особливе вона не пише – проста історія про дорослішання людини в умовах тоталітарної держави, а згодом незалежної України, але читається на одному подиху, попри солідну кількість сторінок.   

Роман у двох книгах охоплює період навчання головної героїні в університеті, роботу у школі, навчання в аспірантурі і роботу в університеті, чимало уваги приділяється тому періоду, коли «в нашій державі людина й копійки не коштує. Будь-яка: від академіка до солдата».

Ім’я головної героїні дивним чином збігається з ім’ям авторки, імена оточення також. Авторка створює своєрідну гру: усе начебто справжнє, але мій філологічний вишкіл уперто мені нагадує, що автор і його текст – це абсолютно різні речі. Тож облишимо спроби вгадування, що справжнього і не справжнього там. Усе правда і все фікція. Зрештою, у героях себе впізнають чимало українців зі «впольованих»

Ця книга – віра у те, що «варто надіятися, що навіть люті морози ніколи не бувають безконечними. Навіть найтріскучіші». І героїня вперто вірить усупереч усім перешкодам. Іноді занадто слабка у своїй силі, занадто романтична у своєму прагматизмі, занадто горда, аби пробачити і відпустити. У цьому її неповторність та шарм.

Лейтмотивом роману є ідея збереження пам’яті кожного роду, з якої потім постане пам’ять народу: «Рід повинен знати й з покоління в покоління переповідати, щоб ніколи не забулося, що народ пережив, як настраждався! Чужим, може, зізнаватися про ув’язнених бабів і дідів і не варто, а дітям і внукам казати мус, бо не знатимуть – чужі мерзотники їм усе перекрутять, набрешуть, зроблять біле чорним, а чорне білим».

Ольга Слоньовська говорить про впольоване радянське та пострадянське покоління, що намагається виборсатися-вижити. Не всі при тому залишаються людьми, але головна героїня сприймає це по-філософськи: головне – що вона змогла, тому й не відштовхує тих, хто не зміг. Про таку героїню можна було би знімати сучасні мелодрами, якби не… Вона не виходить заміж за олігарха після всіх поневірянь і не стає жорстокою бізнес-панею. Просто собі працює звичайним доцентом, просто виховує дітей і кохає свого чоловіка і просто вечорами пише про впольоване покоління.

 У романі маємо спробу змалювання сильної героїні, яка знає, що з того, кому дається багато і вимагається багато. Вона не плаче, коли треба, зціпивши зуби йти далі, у неї не тремтить рука, коли треба піднести запальничку до старих мостів. Трохи шкода, що авторка загубила дещо, як на мене дуже важливе: я вірила, що цей роман буде не лише вчительку-викладачку, хоча і це теж добре, а й про поетесу. Проте вірші десь розгубилися між сторінками роману, між намаганнями вижити і жити так, як хочеться. А шкода. З віршами теж було би не зле.

Особливої уваги заслуговує мова твору: жива, образна, пересипана прислів’ями та приказками. І навіть якщо не захопить  сюжет, то мова – візьме у полон точно. Зрештою, так теж має бути.

Фото: dzerkalo.media