Усе стається в потрібний час. Завжди. Не мною відкрита, але вкотре підтверджена істина. Книги Галини Пагутяк "ідуть" до моїх рук саме тоді, коли потребую того, можливо, й сама не усвідомлюючи. Так було з кожною прочитаною мною її книгою. І так сталося з цією. "Гіркі землі" самі втрапили мені до рук – мимоволі, однак доволі впевнено. В цій книзі віднайшла чимало відповідей на питання, які мене діймають останнім часом.

Містерія "Гіркі землі" - про невідоме для мене місто Борислав, очима дівчини, яка, повернувшись укотре (а може, востаннє?) із заробітків, блукає містом. Блукає, намагаючись зрозуміти себе і відшукати відповідей, які її хвилюють. Розмірковує про свою долю, долю своїх батьків, містян та й самóго міста (насправді таких міст, містечок з такими сумними долями в Україні – безліч!). Блукання ті поволі обертаються на містичну мандрівку в інший світ – примарний, але не менш справжній. Навіть більше. Бо саме примари – колишні мешканці Борислава, що теж блукають містом, поміж живих, - дозволяють дівчині пізнати те, що її турбує. Зрозуміти глибше життя цього міста, колись рідного їй, а тепер начебто чужого, за певних причин... І ще насправді питання, котрий світ примарніший: той, де блукають привиди чи ж той, де існують, себто, животіють живі люди (перепрошую за тавтологію). Здається, ця дівчина зрештою таки дізнається всі відповіді...

Узагалі проза Галини Пагутяк для мене є особливою. Бо читаючи її книги – втрапляєш у якийсь інший вимір, інший світ, дуже мені близький. Може, саме тому й завжди знаходжу в них потрібні відповіді. Бо всі тексти цієї письменниці насичені мудрістю – простою і глибокою водночас. Читаєш їх обов’язково неспішно, поволі, аби поринути в них на потрібну глибину. 
Як завше, під рукою має бути олівець, аби виділяти безліч цитат.

Приміром, така: "Він був схожий на рослину, довкола якої випололи бур’ян, але снаги до росту в неї вже немає: всі мізерні соки, що випали на її долю, пішли на животіння". 
Ну хіба ж не правда? Якою гіркою б не була, але – правда! Часто ми витрачаємо свої внутрішні соки, які даються нам для чогось більш важливого, аніж животіння, таки на нього. Якщо замислитись над тим – стає страшно. Але замислитись таки потрібно...

Або ще цитата: "Ліля розуміє, що не варто було це казати, але двері відчинені. І називаються вони – Правда". 
Двері під назвою "правда" мало хто любить не те що відчиняти й увійти в них, але й злегка прочинити, аби бодай одним оком зазирнути всередину. Коли прочиняємо – переважно воліємо швидко зачинити, ще й замок навісити, аби самі не прочинились. Зіштовхуюсь із цим дуже часто. Бо ми, люди, не любимо правди. Вдаємо, наче її не існує. Хочемо жити в ілюзіях, бо так легше і простіше...

"Ліля не могла (….) стати такою, як вони. Це було б неправильно, бо вона не хотіла залишатись серед них, у їхньому примарному світі. То все ілюзія. Сон. Прокинься, наказала вона собі". 
Йдеться тут про наш, реальний світ, що насправді... ілюзорний... Знову ж таки, тема ілюзій діймає мене вже який час! Ось, підтвердження моїх думок... Кожна людина животіє у своєму примарному ілюзорному світі, котрий вважає справжнім...

Зрештою, кожен бачить і відчуває в прочитаному те, що, можливо, хоче побачити і відчути. Те, що його турбує і діймає. Але те, що прочитати цю книгу потрібно тим, хто шукає відповідей на важливі для себе питання, це факт.

Наостанок ще кілька цитат (просто не можу втриматись):
"Вільним треба було народитися, а іноді можна ним стати, сплативши викуп грошима чи кров’ю".

"Але у цьому, звісно, ніхто не зізнається, що Бог – це не батько, не Отець, а непізнана сутність, річ в собі, чиї помисли невідомі".

"- А кому потрібна правда?
- Богу. Я не знаю, який Він, але мусить бути якась справедливість на світі. Мусить! Щоб на неї рівнялись".

p.s. Окрім містерії "Гіркі землі" у книзі є кілька оповідань – десь сумовитих, десь пронизливих і вражаючих, але неодмінно пронизаних правдою життя...