Без сожаленья, без участья

Смотреть на землю станешь ты,

Где нет ни истинного счастья,

Ни долговечной красоты,

Где преступленья лишь да казни,

Где страсти мелкой только жить;

Где не умеют без боязни

Ни ненавидеть, ни любить.

М.Ю. Лермонтов

1944 рік був переламним у литовському красному письменстві. Близько 70 відсотків тамтешніх літераторів, які напередодні повторної червоноармійської окупації входили до Товариства литовських письменників, зважилися обрати для себе шлях еміграції, замість радянського кривосуду та сибірської холоднечі. Таким чином, ще до закінчення Другої світової війни у литовській літературі склалася дивна ситуація тектонічного зламу, що поділила литовських письменників на «радянських» та «емігрантських». Уже в екзилі, здебільшого на американських теренах, у середовищі новоприбулих авторів сформувалося дві літературні течії. Вони, хоч і нерідко вступали в опозицію одна до одної, все ж поєднувалися тим, що були однаково далекими від читача зі своєї Вітчизни. Цими напрямками були, з одного боку, ностальгійна селянська проза – традиційна як тематично, так і стилістично, а також, з іншого боку, дещо химерний, проте цілком новаторський для литовців потік свідомості.

До видатних представників другого напрямку уже традиційно відносять письменника та драматурга Антанаса Шкєму (1911-1961). Його magnum opus, а заразом і єдиний повноцінний роман – «Біла плащаниця» 1958-го року був сприйнятий читацьким загалом в якості цікавого літературного експерименту, за який низка критиків навіть удостоїв Шкєму улесливим титулом «литовського Камю». Одначе ще до написання автобіографічної та водночас просякнутої постмодерністською естетикою «Плащаниці», світ побачив інший не менш цікавий літературний твір автора, а саме його повість у новелах «Сонячні дні».

У центрі цієї розповіді реалістичне полотно гіркої долі простих людей за часів Громадянської війни у Росії. Незвичною ж книгу робить зображення смутного часу через призму сюрреалістичного бачення його маленьким хлопчиком – Мартинукасом Вілейкісом.

Мартинукас або Нукас зростає у досить нетиповій для буремного Ростова-на Дону сім’ї. Його батько Антанас Вілейкіс – литовський учитель, який не скидається на героїчного персонажа. Найбільше чого він прагне – це виїхати з горнила бездумної бійні та повернутися на свою історичну Батьківщину, зберігши при цьому не лише власне життя та родину, але й рештки самоповаги до себе. Мати хлопчика Віра – жінка непересічної долі, донька вихрещеного киргизького багатія. За словами її чоловіка, вона хоч і є «східною жінкою» з притаманною їй загадкою та тугою за степовим роздоллям, втім, аж ніяк не є дикункою, оскільки має гімназійну освіту та зуміла непогано опанувати литовську. 1918 рік. У подружжі Вілейкісів катастрофічно бракує згоди. Патріархальний лад старої Російської імперії та й ніби усього світу навколо них швидко руйнується, тоді коли їхній син стрибає з дерева, наївно бажаючи побачити Бога.

Будучи театральним режисером Шкєма вміло розгортає перед нами свою повість таким чином, щоб вона ні на секунду не втрачала своєї кінематографічності. Розповідь просто вимагає для себе артхаусної екранізації, якщо ж не під умілим диригуванням фаховим режисером зйомочною групою, то принаймні сповненою увібраними зі сторінок книги барвами та запахами уявою читача.

Яскравість декорацій та образів у повісті сусідує зі спробами підкресленого масштабування головних героїв по відношенню до соціальної реальності, у якій вони перебувають. «Маленький коник», «маленький возик», «маленька людина» різко контрастують із велетенським відчуттям загрози та страху, який незримо присутній протягом усієї оповіді. Втім, залита сонцем образність книги зовсім не свідчить про її легковажність. Навпаки, це по-справжньому важка життєва історія, сповнена страстей, як піднесених,  так і ницих. Це – література про життя та смерть, про любов та байдужість, про безвиграшну боротьбу людини проти системи, штибу тих розповідей, до яких у своїх книгах неодноразово вдавалися Софі Оксанен чи Марія Матіос.

Твір Антанаса Шкєми є також глибоко інтертекстуальним. Від ремінісценції, що відсилає читача до лермонтовського «Демона» (а точніше янгола) на початку повісті, і до безпосереднього уособлення Вілейкіса в образі п’ятигорського пам’ятника в кінці історії, постать «кавказького поета» ніби нависає над усім твором. Причиною цьому є вловима композиційна близькість «Сонячних днів» поемі російського письменника. І там, і там є боротьба за жінку між безкорисним янголом та нещасним спокусником, що намагається будь-якою ціною позбутися прокляття вічних поневірянь. В обох випадках присутній індивідуальний бунт проти світопорядку: сакрального, якщо мова йде про Демона, та профанного у випадку героїв «Сонячних днів». А головне, що і там і там ми маємо справу з непересічним талантом автора, справдешньою Божою іскрою, яка загасла передчасно.

Сократ говорив про те, що в кожній людині є сонце, головне це дати йому засвітитись. Світилу таланту Антанаса Шкєми вдалося обігріти литовського читача лише опісля сорокалітнього періоду забуття. Лише у 1990 році його творчий доробок було вперше перевидано у столиці Литви – неспокійному на той час Вільнюсі. У 2017 році вийшов переклад його твору нашою мовою, а це значить, що тепер і український читач зможе відкрити для себе добре ім’я цього письменника, прочитавши його коротку повість в новелах «Сонячні дні».