Re: цензії

Хрести за спинами мають вагу пропорціональну нашому єству. Ісусів хрест найважчий, але зовсім не для нього самого, а для тих, хто проводжав його на Голгофу. З тих пір усе й почалось.

Після «апокаліптичного видовища» на Горі кожен з нас так насправді й не дійшов до власного дому: не було кому проводжати. Усі ми заблукали, опинились на роздоріжжі. Усі ми віднині й повсякчас потребуємо порозуміння незалежно від тиші чи вибуху на землі й на небі. Усі ми випробовуємо свого брата й самі випробувані ним:

«Щоб випробувати, який ти є, Бог може прийти до тебе мерзотою» (с. 49).

Про байдужість і порозуміння, про відверті стосунки людини з людиною, з Богом, з дияволом, про роздвоєність на роздоріжжі, про сльози гріха і сміх спокути – нова книга письменниці Олени Стяжкіної.

Повість «Мовою Бога», що побачила світ завдяки видавництву «Дух і Літера» у 2016 році, розповідає про розхитаність і млявість людської подоби. Людяність така короткочасна. Особливо відчуваєш це, коли в «місті мільйона троянд» (таку назву Донецьк отримав через найбільший в Україні розарій у парку імені Щербакова – А. П.) ще тихими вчора вуличками щасливого дитинства крокує нещадна війна. А як же не відчувати її (людяності) короткочасність, коли зброю націлив на тебе той, з ким учора ти вітався за руку. Просто вітався і все, адже тут уже й необов’язково бути братом чи другом, але й не конче ставати звіром...

«...Ніде не буває добре, тому що звір прокидається в людині швидше, ніж Бог...» (с. 29).

Яка ж помилкова, ба навіть гріховна мисль про те, що війна ділить людей на героїв, ворогів і жертв. Насправді війна ділить людей тільки на мертвих, живих і ненароджених...

У якій системі координат і по який бік барикад перебувають персонажі повісті Ревазов і Діма? Де вони? Серед мертвих? Серед живих? Принаймні точно не серед третіх. Хто для них «свої»? І хто вони собі? Чому один від початку й до фіналу повісті зветься за прізвищем, а інший – тільки за іменем? А вся таємниця в тому, що інший насправді не інший, а другий. Такий самий. Може, навіть гірший. Може, де в чому кращий, але не інший. Траекторія їхнього спілкування між собою віддзеркалює власну нікчемність перед своїм життям і своєю смертю:

«І час був, коли своїх ще було шкода. Минув» (с. 38).

Війна завжди повертає тіла, але ніколи – душі. Психологія змальованих у повісті персонажів зруйнована дощенту. Однак, надто просто було б подумати, що виною в усьому є заряджена й готова до бою зброя. Швидше навпаки: наші душі з дитинства готуються стати підніжжям котрійсь із епох, тож згодом одні з них обирають любов, інші – зброю. Тоді й починається кінець: любов під час війни й війна під час любові. Важкість перетікання й важливість дитячої психології для існування цього світу й описує Олена Стяжкіна:

«Святковий Діма запам’ятався зворушливим і безпосереднім. Але й небезпечним і чомусь – жорстоким. Він був наче дитина, яка не знає меж, а тому випробовує чужий і свій біль наче забавку, гадаючи, що це їй зійде з рук...» (с. 6).

Ось вона – споконвічна інфантильність людини як відмова від уміння відповідати за свої вчинки й слова. Війна цю рису лише посилює: мовляв, усе спишеться на зброю.

Ось тут у розмову і включається Бог. Його мовою неможливо спілкуватися, нею можна розуміти й порозумітись. Він говорить до нас почуттями, речами й подіями. Дімин «салат із рибних консервів», «підозріло чорні очі» Ревазова, «відро з технічною водою», «три постріли»... – усе це відповідь Всевишнього на Ревазове питання «За що?». За те, що стерлися межі дозволеності й переплуталась людська гідність з виживанням і божевіллям на кшталт «путінвведи». За те, що розділив людей на «своїх» і «чужих», убиваючи при цьому всіх:

«Ігор вистрілив у стіну. Діма – в Ігоря. А Ревазов у Діму. В спину, якщо точно...» (с. 125).

Разом зі змістовою довершеністю повісті, Олена Стяжкіна демонструє читачам також яскравий приклад майстерної побудови речень у тексті так, аби кожне з них залишило відбитки у пам’яті. Можна побудувати речення, нічого ним не висловивши, а можна й інакше, сказавши ним усе. Авторка знає й витончено відтворює «больові точки» людини під час війни на Сході України. Речення тексту короткі, інколи незавершені, що посилює експресію висловленого й дозволяє цим самим акцентувати на головному й підкреслити його:

«...Болить і трохи тягне донизу плече. Око примружене. Не по-ленінському, а по-снайперському. І не розплющиться воно вже ніколи. І руки... Вони уже для приниження...» (с. 101).

Книга «Мовою Бога», як уже було сказано, про сльози гріха і сміх спокути. Сміх – то є радість. Радість від неминучості спокути. А, отже, нам усім пощастило, адже маємо змогу читати книгу Олени Стяжкіної про Божу сокиру – неминучість спокути – як безкомпромісний доказ безмежної любові й невичерпного милосердя Господнього.

«Молись – не молись, Бог виявиться реальністю...» (с. 54).