Ця книжка – сміливий діалог з Біблією, що його створили батько й донька Амос Оз і Фанія Оз-Зальцберґер. «Той із нас, хто письменник» і «Та із нас, хто історик» – так говорять про себе автори, і зухвальством видається не тільки спроба колективної книжки про єврейську культуру, а  той факт, що жоден зі співавторів не є віруючою людиною і до Біблії ставиться як до видатного художнього твору, цікавого з погляду досвіду словесності, діалогу поколінь. Отже, читача чекає інтелектуальна пригода, пов’язана із оригінальними фокусами на найчитаніший у світі текст і породжена нескінченною втіхою інтерпретувати його.

Феномен культу слова в єврейській культурній традиції автори видання аналізують як основу ідентичності – «замість генеалогії в нас бібліографія». Вони обирають важливу рису ментальності – хуцпу, себто зухвалість, – і відшуковують її у біблійних текстах, демонструючи таким чином тяглість культури сміливого сумніву в писемній традиції. Виходить, що увага до написаного слова і  схильність до суперечок на шляху до пошуку істини закорінена з давніх-давен: «в інших культурах матері опікувалися хлопчиками, аж доки ті сягали віку, коли могли тягнути плуг чи вимахувати мечем. Євреї натомість прищеплювали молоді повагу до предковічних оповідей, щойно ті починали розуміти слова. Інакше кажучи, щойно хлопчика відлучали від материнських грудей, як він ішов до школи».

Культура сумніву і безнастанних запитань відбилася на особливій долі єврейського народу. Бо якщо припустити, що спільного між Біблією, ізраїльською економікою та армією, то відповідь очевидна –  зухвальство запитань й відмова від жорсткої субординації, нехтування авторитетами й відповідальність за ініціативність. Саме це, наприклад, дозволило Ізраїлю створити економічне диво в країні, позбавленій географічно сприятливих умов. Крізь призму хуцпи, тобто зухвальства, автори й аналізують окремі частини Біблії. Хуцпа, згідно з книжкою Амоса Оза і Фанії Оз – Зальбергер, – це «перехрестя віри, любові до суперечок і самоіронії», на якій заснована унікальна єврейська побожність без благоговіння. «Немає такої святині, – пишуть автори, – з якої не можна було би посміятися».

Видання складається із чотирьох розділів. У першому («Тяглість») ідеться про збереження традиції як фундаментальну основу існування єврейської культури. Тут окреслені вже згадані риси ментальності, наприклад, культура суперечки, а також у цій частині йдеться про питання як улюблену розвагу євреїв. Розділ «Жінки, які відмовилися мовчати» –  присвячений відомим жінкам Біблії та ролі жіноцтва у єврейській культурі загалом. Автори порівнюють цих жінок із героїнями грецьких міфів і доходять цікавого висновку, що ізраїльським та єврейським героїням не притаманний фатум, серед них майже нема убивць і замість смерті вони майже завжди обирають життя. У третьому розділі «Час і позачасся» оповідається про зв’язок єврейської історії із їхньою словесністю. Урешті, четвертий розділ  «У кожного є ім’я, або Чи потрібен євреям юдаїзм?» ознайомлює читача із поглядами на особистість і спільноту, їхній взаємозв’язок і взаємовідповідальність.

Хай про що пишуть автори і які сміливі припущення висувають, це завжди звучить жваво, іронічно і захопливо. Тому ще однією привабою книжки є її стиль, передати який вдалося перекладачці Ярославі Стрісі.

«Євреї і слова» – це книжка, що ставить питання, залучає до дискусії і провокує на роздуми. Хоч це дослідження культурологічне, воно може зацікавити будь-якого читача. Та особливо – зухвалого.