Неможливо читати цю книжку, не зважаючи на трагічну долю її авторки. Обставини її короткої біографії мимоволі накладаються на інтерпретацію віршів. Навіть у виразі обличчя (з фото на обкладинці) бачиш насамперед складну суміш остраху і виклику.

Судячи з авторської самохарактеристики, турбот навколо посмертного видання книги і презентацій, ця дівчина мала друзів і небайдуже до мистецтва середовище. Однак, попри це, усю збірку проймає щира атмосфера особистої драми (чи «невеличких драм»), зринають наскрізні мотиви самотності, неприкаяності, смерті. Причому останнє іноді з відтінком суїциду. На перший погляд, типові за настроєм  дівочі підліткові вірші. Але ж який талант!

Самій собі Ірина Кулянда здавалась особою, «яку будь-які батьки вважали б поганою компанією для своїх дітей».  Справді, з окремих деталей її поезій вимальовується саме такий, вітряний тип ліричного героя з ознаками поведінки «важкого підлітка»: цигарки, запальнички, секс, вино, пиво, збиті лікті і коліна. Однак, з огляду на лектуру (Дж.Селінджер, М.Кундера, ранній Тичина, Франко, Дж.Баррі, Ф.Кафка) і життєві принципи, які нагадують заповідь Св.Августина «люби, а тоді роби, що хочеш», це такий собі Голден Колфілд; і кращого ловця для дітей «над прірвою в житі» не знайти. Бо цей герой серед цинічного оточення і сам залишається у чомусь найголовнішому дитиною.

Очевидно, їй ідеться про самотність у натовпі, про внутрішню самотність душі і духу. Тому, як це часто буває в артистичних натур, поряд із розкутістю, зухвалістю, жадібністю до життя у будь-яких його формах і закрутах її ліричному героєві властива вразливість і часом дитяча безпорадність. Равлик із вірша «Мене нема я в хатці...» - це поет, вдача якого прирікає його на дещо споглядальний триб життя, визначає програму окремішнього існування, адже його оселя, його свято, тобто уява, фантазія, мова, завжди з собою. Це ніби модифікація старого образу вежі зі слонової кості. Кит з глиняним будиночком на спині (вірш «Напишу: приручу собі кита...») нагадує того ж таки равлика. Мотив дому з’являється ще раз у вірші «Мій». Дім тут і теплий, і гарний, але несправжній, казковий, більше скидається на музей чи гербарій.

З формального боку у поезіях Кулянди привертають увагу зокрема віршовані рядки у дужках, моду на які запровадив в українській поезії, здається, автор «Сонячних кларнетів», і які сигналізують про подвійний план змісту, навіюють постійне відчуття неомовленого смислового залишку. Зв’язок із символізмом, імпресіонізмом, сюрреалізмом (між іншим, вдало підібрано на обкладинку зображення з картини сюрреаліста Р.Магрітта) простежується у панівному характері образності. Поетичні образи наразі творяться за принципом стародавньої мудрості «все у всьому»: з кавника ллються слова, які можуть бути також оливами, рибами, ластівками, рибалки ловлять на вудку кленове листя, шкіра виткана зі спогадів, речі і люди легко змінюють свої звичні розміри, опиняючись у кишенях, контури речей розмиваються, море вабить безкрайністю простору і хочеться «знищувати всі береги / і робити його безкраїм — / як поезію». Таке світовідчування, з погляду поетичної традиції, може здаватися поширеним, навіть тривіальним. Але українська поезія бувала й інакшою. І на цьому тлі краще відчуваєш індивідуальність авторки. Скажімо, Микола Бажан прагнув чітких ліній, речевості, жорсткої матеріальності, його віршовані рядки — як масивні брили. Натомість рядки поезій Ірини Кулянди, виконані римованою «неправильною силабо-тонікою» або верлібром, легко кришаться на окремі слова і півслова, тендітні й текучі, мов камінці, випущені з долоні.

З-поміж прозових речей, розміщених наприкінці збірки, органічно вписується в контекст попередніх віршів лише новела «Бензин». Той же мотив самоспалення (щоб хоч у такий спосіб мати світло для себе, сіючи його для інших) маємо у вірші «І залишать якісь речі...» «Слово about bazar» — журналістська публіцистика, «Викрадачі молока» — публіцистика художня. У розділі «Проза» чомусь опинився вірш «Замальовка». Цей твір цікавий картиною міської весни, з різних ракурсів, але, по суті, без питомих ознак цієї пори року. Все тоне у повсякденній метушні, серед якої зринають окремі уламки природи, як-от: «починається дощ», «цвіте вишня», призахідне сонце, побачене крізь мокру трамвайну шибу.

Як на мене, кращими є ті поезії Ірини Кулянди, де їй вдається об’єктивувати власний біль, і, не втрачаючи ліричної індивідуальності, вийти на рівень узагальнень, заговорити голосом усього жіноцтва, свого покоління чи нашої доби («Я ожинна пляма я...», «Троє рибалок стоять — нерухомі...» та ін.). Пригадується героїня роману С.Моема «Театр», актриса, якій довелось зіграти на сцені безнадійно закохану і зазнати творчої поразки через те, що її власний душевний стан ідеально, без залишку накладався на стан персонажа. Проте у збірці «Пливи, кораблику, пливи» перемогу святкує таки мистецтво.

Поетка Ірина Кулянда належить до чергової хвилі «втрачених поколінь». Обдарована молодь, відмінники, члени Малих академій, лауреати конкурсів, вундеркінди і переможці олімпіад увіходять у доросле прагматичне життя, щоб усвідомити всю облудність їхніх дипломів і похвальних листів у країні, де більшість молоді, попри те, що вчилася ніби в українських школах, спілкується російською, а мистецтво виживання куди важливіше за мистецтво поезії.

А втім, «ще не було епохи для поетів...».