Направду давно не мала такого розкішного задоволення від читання, коли текст настільки динамічно-живий, що важко відірватись, коли думки автора часто такі близькі тобі, що легкий морозець шкірою, коли мова твору - багатюща мозаїка.

"Пальці поміж піском"- роман настільки глибинний, що не зможу сказати, що він про радянську дійсність, чи про любов, чи про мистецтво. Все це там є, на вершинці айсберга. А якщо під воду, то це роман про Вибір, про душу митця, про Любов Всевишню (як у Тютюнника), про зрадництво (ситуаційне, а ще більше про внутрішнє самозрадництво); про священний фанатизм і його поступове вигорання; про Страх, про сумніви, про фальш, про абсурдність життя як дару в лещатах тоталітаризму, життя, трансформованого в гротескне напівіснування.

Роман має кілька яскравих сюжетних ліній: заборонене гріховне кохання Федора й Оксани; підпільники-націоналісти та їхнє полум´я, що вже ледь-ледь тліє; "мандри" психічними "нетрями" Сталіна.

Але таки головним героєм цього роману є радянська українська дійсність 50-х років ХХ століття. Царство Абсурду, зведене на останках замордованої, знекровленої нації. Де жертва (народ) маніакально має оспівувати свого ката і шаленіти в щоденному екстазі від "великої радості радянського буття". Колективне свідоме й підсвідоме мало бути тільки дебільне й неймовірно щасливе!

Інакомисліє - вирок. Тому що "бути" в цій фантомній дійсності ти можеш лише за одної умови: осяятись зовні й зсередини сонцем партії і сталіна. Для неосяяних - сотні магістрів "катознавства і тортуролюбства", часто однієї крові, витончено породжених із яничар (як-от дегенерат Ковінька).

Цей текст, наче в пісок, затягує тебе в таку пустелю відчаю й абсурду, де не продихнути. Як можна було вижити там не філістерові?

Знаєте, часто на уроках стикалась із проблемою: коли йдуть теми про Розстріляне Відродження чи шістдесятників, діти не розуміють бази, тобто історії, радянської дійсності. Ну так, як їм, поколінню Z і селфі, із айфонами в руках, і що найважливіше! народженим вільними, зрозуміти атмосферу повної задухи і відсутності права на все! Підручник з історії цих відчуттів не дасть. Тепер я матиму що порекомендувати їм прочитати, щоб зануритись у той час, "підпертий серпами й молотами", сповна.

Другий, як на мене, головний герой твору - це Митець і його шлях у цьому варварському царстві кривих дзеркал. Так, в основному це про Федора, але за ним у романі вимальовується ціла плеяда митців, поставлених у ситуацію вибору: смерть або блазнювання. Повірте, далеко не просто Митцю обрати перше. Але насправді, як не дико це звучить, це найлегша дорога (те що вона чесна - безсумнівно). А як воно було на тій, другій, на яку ступив і Федір? Коли все життя треба наступати на горло своєму Дару, Таланту і слухати його конвульсивні хрипіння? О, це та ж смерть, тільки в сотні кілометрів довша. "Кілометрів" самоз´їдання, відчаю, страху, сорому, гидоти й обридження до самого себе і свого понівеченого власноруч мистецтва. Корозія душі Митця на фоні доби - це історія Федора, що з "музикознавця" стає в лави "музопродавців". Тут автор як майстер психоаналітичних копань в душах своїх героїв - таки неперевершений!

Не втримаюсь процитувати. То про всіх соціалістичних митців, у котрих ще живою лишалась совість, та їх тиху, всероз´їдаючу драму у процесі складання патетичних од великому Молоху:

"Яке ж тут може бути мистецтво? Цей пісенний і оперний оптимізм замішаний лише на небажанні здихати на якихось сопках чи рудниках! Це радість потопельників! Та такого не знає історія цивілізації, щоб усі пласти мистецтва тішилися, коли хочеться безумно ридати!"

Є в романі дуже яскраві образи підпільників, цих останніх із могікан, цих "лицарів і донкіхотів, що вірили нещасному плебсу". Це час, коли "УПА, затиснута проміж свастику і п´ятикутну зірку, попри весь героїзм і самовідданість, стікала кров´ю". Тому й вибір у цих героїв, Миколи, Івана, Микити, гранично важкий, і кожен робить його по-своєму.

Великий у мене вийшов текст, але роман направду грандіозний, і здається, що й половини ще не сказано з того, що вирує після останньої перегорнутої сторінки. Взагалі не говорила про Любов на фоні цього "балаганного концтабору" - це дивовижні лабіринти, тому читачів очікують справжні одкровення.

Мені дуже хотілося б, щоб цей роман читали там, на тій Україні (як казали наші предки), на півдні, на сході. Яких би ще треба було тоді аргументів, що совок і ностальгія за ним - це вбивчий вірус, куди страшніший від ковіду.