Чого не вистачає нам нині у сучасній українській поезії? Щирості чи рим? Легкості чи ритму? Роздумуючи над цим, знаходжу для себе відповідь. Сакрального бракує. Є пейзажні картинні полотна, є філософські розмисли й зізнання, від частотності слова «кохаю» у читачів вже й очі болять. Є урбаністичні верлібри, є патріотична лірика, де «зима», ніби за командою струнко!, римується з «війна», як, до прикладу, в інтимних текстах здавна йдуть у парі «кров» і «любов». Є багато чого і кого, а бракує святості.

Нова збірка Ірини Фотуйми переконує мене у тому, що прадавнє sacrum має існувати не лише в релігії й теології, а й у поезії, у поетиці художнього тексту. Бо саме в цих тривких (міцних, стійких, надійних, сильних, непохитних…) божественних рубежах письма живуть найсуттєвіші слова і найглибші сенси. Авторка використовує богословську (релігійно марковану, християнську) лексику у своїх віршах для емоційного підсилення почуттєвих резонансів. Вона пише про земне, оглядаючись на позаземне, вона реагує на людську природу, порівнюючи її з не-людським, позачасовим і позапросторовим. Те, що переживає лірична героїня, авторка сакралізує з допомогою апеляції до теоніма Бог, що присутніє всюди, куди прямує любов, народжується у всьому, до чого любов причетна. І не важливо, чи йдеться про небесні світила, що діалогізують з Богом («Сонце, мабуть, ледь торкнулося Бога, Бо перестало пекти» (с.129), «Десь зорі сріблились, до Бога тулились, Ховаючи очі крізь сни, І добре, що поруч лиш ті, що лишились, Позаду – лиш ті, що були» (с.156), а чи про людину, якій дозволено в усьому вчувати Його волю: «І пам’ять стає стоголосою, Від крику її захлинаюся, Коли йду покосами босою, Душею до Бога торкаюся» (с.159). Головне тут – контакт зі сакральним у поетичних символах: босе ходіння-торкання, а чи політ у крилатих сандалях: «В крилатих сандалях по цілому світі – Це мовби черкатись небесних святинь. Ніхто не перечив, що праведним важко» (с.79). І попри цю наближеність до того невловимого sacrum, І. Фотуйма переконує своїх читачів – «знайди в собі пророка й проповідника» (с.60). Не собі (подібно до «не сотвори собі кумира»), а саме в собі (суголосне з античними сентенціями «пізнай себе самого» чи «йди до мене, але найперше до себе»), себто авторка – прихильниця самопророцтв і самопроповідувань, Кассандрівського «я бачу».

Письменниця помічає ледь вловимі знаки позаземного у цілком земних речах: «серпень зітер свої ноги до крові, Шукаючи вкотре весняні сліди, Лиш яблука падали в трави шовкові, Немовби осілі на шлях молитви» (с.162),  «під ногами вже листяний хруст. Б’ється тепло об дзеркала. Може, то серпень торкався до вуст, Бо ж то не я цілувала?» (с.53). Розсипані яблуками молитви і поетизація серпня як місяця літніх дарів і передосінніх втрат вводить у тексти Фотуйми тонкі мотиви очікування (на) Преображення (в народі – Спаса) – таємничого явлення Божественної величі: пригадаймо, на горі Фаор апостоли бачили тільки Бога і лише Його. Людина створена на подобу Божу, тому в текстах Фотуйма нерідко використовує дзеркала і дзеркальність: напр., «Я так боюся власних віддзеркалень, Бо раптом там побачу лиш тебе» (с.68). Тілесність у жіночому письмі авторки межує з безтілесністю, плотська голизна – з духовною: «Лиш для вічности в нас було мало набоїв, Аби пильно свої вберігати фронти, А ти душу мою і без слів обеззброїв, Хоч і сам побоявся її наготи» (с.93). Мілітарні означники (набої, фронти, зброя) додають гостроти цьому текстові, ніби нагадуючи нам, що рубежі – це не тільки межі, але й кордони, а кордони держав/душ/тіл/правд мусимо пильнувати постійно. 

Якщо детальніше проаналізувати релігійно марковану лексику в текстах, то матимемо яскраве розмаїття сакральних образів і символів. У поезії І. Фотуйми вживаються назви культових споруд та їх частин (храм, дзвони, вівтар):  «Ти йшов до серця, наче в храм Господній, І бив у дзвони спраглі та чужі» (с.66), «Ти досі шукаєш пусті вівтарі» (с.114), «Хто ж видає за страждання медалі: Страдники чи митарі? Будеш жевріти на тім п’єдесталі, Як на святім вівтарі» (с.125). Згадує авторка і найсвятіше місце юдаїзму в Єрусалимі, знане як Стіна Плачу: «І хай ми ще й досі хворієм словами (На деякі з них я затято мовчу), Ти знаєш, та вічність стікала сльозами І зводила в серці лиш Стіни Плачу» (с.154). Контрастують в цих уривках переможний п’єдестал і ніби-поразковий вівтар (окреме питання – пустий вівтар, жертовник без жертви, жертвопринесення без самої офіри тощо), публічна Стіна Плачу і власна, інтимна, позначена множинністю («стіни»). Так само, як  в одному з віршів протиставляється голосне і тихе у молитві навколішки: «Та ти опускаєш мій всесвіт навколішки Тобі ж бо від цього не зробиться совісно. Може, про біль заговоримо пошепки, Але про любов прошепочемо голосно» (с.24).

Використовує авторка у текстах назви предметів для проведення християнських обрядів (ікона, свічка тощо): «Губилися дні, як зболілі слова, Відбивши жалі на поклонах, А дехто із тих, в кого чорна душа, Мав вигляд святих на іконах» (с.108). Часто письменниця застосовує символіку воску, восковості для показу внутрішніх станів: «На душу так тепло і восково Стелилася вічність зірницями. Волосся так пахло волошково, А тіло – немовби суницями» (с.158). «Хай ці слова і не матимуть значення, Рвуться, немов бунтарі, Ти в менí скапуєш воском освяченим, Та не на тім олтарі» (с.22) – зізнається лірична героїня, а вже через кілька віршів протиставляє слабкість воску і силу сталі: «Більше тебе не триматиму, Будеш в мені, як печаль, Може, по венах стікатиму, Наче розплавлена сталь» (с.38). Поряд з розтопленим воском з’являється стійка свічка і номінація відповідного церковного свята: «Гориш в мені, як стрітенська свіча, Яка від бурі навіть не погасне» (с.72). Маємо вже другий, Стрітенський контекст – зустріч з Богом як зустріч із тим, хто носить у собі Бога.

Привертають увагу й назви релігійних обрядів, їхніх частин, таїнств, лексеми-маркери релігійного культу (причастя, мироточення, пришестя, спокута, покаяння тощо):  «На твоїх зап’ястях жовтневі причастя» (с.18), «Дощ мироточить по твоїх щоках» (с.50), «Я відчувала пришестя невтомних дощів» (с.86), «Кажуть, дощі омивають невчасні спокути» (с.87), «До всіх холодних замовлянь Знайшла заховані спокути; Я чула повінь покаянь, Я чула, хоч не вміла чути» (с.76).

Найчастіше авторка вживає слово «молитва», знову ж таки – у протиставленні: «Мої долоні – наче покаяння… Ну, а твої – неначе молитви» (с.144). Інколи голос ліричної героїні звучить тужливо у власній безнадії: «Молитимусь на твої сльози, Немовби на мощі святих» (с.42), «Молитимусь на твої сльози, Та ти не приймеш молитов» (с.43). Є у віршах і поняття «гріх». Гріхопадіння у вимір чуттєвості виражається у рядках:«Хочеш полону чи волі ти В нетрях безжальних розпуст? Знову почнеш божеволіти, Не відриваючи вуст?» (с.39). Бо «Зачіпаєш в мені талу кригу ядучих гріхів» (с.120), бо «кажеш, що молишся, але не каєшся, Кажеш, що ждеш, але двері – на ключ» (с.99). Гріховна любов легітимізується з появою білих зимових заметів і білокрилих янголів: «У цьому немає гріха чи вини, Бо ми на окремих планетах; Любити тебе, як чекати весни В глибоких зимових заметах» (с.32), «Хай раптом небо вмиється слізьми, Хай навіть море стане поміж нами – Торкнуться наші ангели крильми, Як не змогли ми стрітися вустами» (с.73). Авторка ніби запитує: «А знаєш, є дні, що здаються брудними, І навіть – якщо за сприянням святих. Я стільки тепла розділила не з тими, І стільки любові шукала не в тих» (с.180).            В такі миті слово стає причастям, а поезія – дорогою прощі: «Ця осінь вгризалася в душу й боліла словами, Блукала світами у пошуку втрачених прощ» (с.118).

Чи не наймісткішим і найпромовистішим символом християнського культу є хрест, який у поетичному світі Ірини Фотуйми знову ж таки набуває парадоксального представлення – душевний хрест проявляється ніби стигмою на тілі, сховане стає явним: «А я тебе в душу поклала І ношу, як хрестик натільний» (с.112). Хрест асоціативно сигналізує про біль, муки і жертви: «Цю осінь в душу прийму, як офіру» (с.143). За хрестом видніється Голгофа, приватна Голгофа любові і самого життя кожної людини: «Мені бракуватиме слів: Усіх, що були передчасні, І тих, що здавались невчасні, В’яжучи сотні вузлів» (с.29), «Мабуть, уся твоя правда, як безум Чи суголосся світів. Більше не ріж мою душу тим лезом, Що визирає зі слів» (с.46). Леза слів наявні саме в антонімічних парах, протиставних конструкціях, оксиморонних поєднаннях. Проблематика порятунку, спасіння, вічності, спокою звучить у багатьох поезіях Фотуйми: «Врятуй мене днем, що ховає пороки, Тримай мене в пам’яти доти, Коли не залишиться навіть двох кроків. Двох кроків – і дотик» (с.19), «Ця вічність здолає тривкі рубежі Тоді, коли буде для цього потреба; Я вчилась ходити по лезах межі, Тримаючись неба» (с.108).   

Поетика болю виходить за краї звичних порівнянь чи традиційних метафор, біль тут гарячий і холодний водночас, судомний, ранний і тортурний, біль смертельний і смертний, живий і живлющий: «Ти мені снишся… І не здолати цей холод похміль, І не зітерти кордони. Знаєш, болить... Хоч подмухай на біль! Може, зупиниш судоми» (с.82), «Будуть боліти світанки, як рани, Холодом вічних тортур» (с.147), «Помиратиме час, пропускаючи сповідь, І тривожно заплаче обвуглена свічка» (с.105). Тут несподівано обвугленість від болю вологне сльозами як катарсисне очищення після любовних мук і сумних прозрінь. Лишається швидко пробігти той марафон чуттів, цю шалену дистанцію, цю магістраль з тривкими рубежами: «Через мовчання твоє неминуче, Мов через осінь біжу» (с.125). Пробігти, прибігти, зібрати свою розіп’яту любов з воску-сталі-попелу-сліз-слів з хреста і почути, як «тиша ця над нами шепотіла, Благаючи воскреснути колись» (с.151) А потім жінка просить: «На ранок росою на травах воскресну – Мене позбирай…» (с.103).

Можна ще визбирувати у текстах Ірини Фотуйми багато поетичних тропів, укладати словники виразних і латентних символів, ловити в долоні риторичні фігури, торкатися божественних образів як образів. У цьому жіночому письмі до нас промовляє жінка, яка шукає в собі пророцтва і проповіді, яка тісними нитками пришиває себе до того безмовного sacrum, аби дозволити йому зазвучати собою, зазвучати крізь себе. І ця лірична героїня, ця femina religiosa приймає ці земні митарства через любов і завдяки любові. І навіть після всього, коли відбуло вже все – і «весна, і смерть, і світле воскресіння» (послуговуючись афоризмом Ліни Костенко з історії про Чураївну), жінка таврує себе питаннями: «Стирала пам’ять крізь безодню тиш. Усе минуло, то чого болиш?» (с.66).