Чудово, що цей твір, як зазначив сам автор, про «дорослішання, становлення молодого хлопця, який займається карате й боксом, сповнений пригод і особистих переживань, про його наміри стати видатним спортсменом». Хоча я б не обмежувалася лише цим визначенням. Більше підходить «роман про любов, бокс і книжки». Однозначно роман, а не повість, адже події відбувається впродовж доволі великого проміжку часу у різних локаціях: містечку, місті і селі, що якраз зазначено у змісті. Справді твір складається з трьох частин: «Людина в чорному кімоно», «Категорія «Дорослі», або Elite», «Дід, ружжо та відьма Настя».

У романі порушено одвічні проблеми батьків і дітей, становлення особистості, спілкування з однолітками і протилежною статтю. Крім того, бандитське життя, риторичні запитання, на кшталт «що є злочином, а що – ні?». Також приємно здивувало, що значну частину твору посідають спортивні змагання, боксерські ринги, спортивні відрядження. Спонукає до роздумів: «Університетські успіхи чи кар’єра спортсмена?» – і навіть трохи надихає зайнятися останнім.

Яким ви уявляєте дитинство у буремні дев’яності роки і якими бачите «наслідки» такого виховання вже у дорослому віці? Головний герой – Тимофій (або Тимко) якраз знає про це дуже добре. Про жуйки з наліпками, про часи, коли «сотка» а – це вважалося дуже багато, про дискотеки з дівчатами під пісні музикантів-початківців і суперприз у вигляді магнітофону.

Варто зазначити, що хлопець під маскою «брутального спортсмена» приховує щирість і ліризм. Воно й не дивно, адже напевно кожен із[1]  нас хоча б раз у житті вживав нецензурну лексику, сподіваюсь, не грабував квартири, але, можливо, залазив у квартиру через вікно для того, щоб сподобатися чи «втримати» авторитет у старших.

Від хлопчика-старшокласника в містечку читач плавно переходить до парубка-студента у великому місті Києві – столиці. Другий розділ заслуговує найбільше уваги, адже саме в ньому продовжується і завершується процес становлення особистості. Тимко приїздить на навчання, селиться у гуртожиток, гуляє столичними районами – Оболонню, Святошином, Гідропарком. Знайомиться з дівчиною, яка навчається у Червоному корпусі, але яку таки відраховують за неуспішність і відсутність на парах.

Ніби озираючись у минуле, читач повертається в дитинство (останній розділ «Дід, ружжо та відьма Настя»), де знаходить старі дідові книжки, згадує історії про відьом, але дивиться на ці всі вигадки вже під іншим кутом: «Можливо, і старий кульгавий дід Тараса[2]  уночі по-молодечому зіскакував з ліжка, забувши свого костура десь у кутку, й біг відчиняти кватирку для відьми Насті».

Іноді автор аж занадто зловживає нецензурною лексикою. Традиційні діалоги відсутні[3]  або їх дуже мало. Розповідь скоріше нагадує переказ, проте мовлення кожного персонажа відповідає його/її  сільському, брутальному чи бандитському менталітету

Безперечно, історія має право на існування, піднімає важливі і одвічні теми, і можливо, це єдиний художній твір, який написано саме про культуру і життя «дев’яностих». Однак через нестачу діалогів і відсутність якоїсь «основної» події важко сприймати і читати, нема за що «вчепитися» і від чого «відштовхуватися». Окрема дяка за щирість і справжні натуральні емоції героїв.