Книга  Степана Процюка «ПАН» про українського мецената Євгена Чикаленка нещодавно вийшла друком у видавництві «Дискурсус» і вже у читачів.

   Хто ж він — цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Саме про це й розмірковує у своєму новому романі письменник Степан Процюк. Він прагне не лише занурити читачів у багатогранний світ героя, а передусім показати людину — Євгена Чикаленка.

Степан Процюк — майстер психобіографічної прози: романи про Архипа Тесленка (наймолодшого класика української літератури), Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Івана Франка та Григора Тютюнника знайшли свого читача. Це були романи про письменників,  нова  книга — про українського мецената.

Роман «Пан», побудований на фактах із життя Євгена Чикаленка від народження до смерті. Це і роман  про його родину та родинні драми, і про  тогочасний український рух і його учасників.

Вислів Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені» став майже крилатим і меценат не тільки озвучував це  вголос, він жив за таким принципом, що і прослідковується в романі «Пан».

«Звідки у них стільки насмішок до нашої мови? Чому? Хіба вона чимось гірша?» — уже вночі, майже без сну думав хлопчик. — Що це все означає, чому це так?».

Письму Степана Процюка притаманне спеціальне зміщення в часі, читач занурюється в життя дорослого літературного героя, а через сторінку-дві повертається до його дитинства й навпаки. Моменти з дитинства та юності транслюють читачеві передумови формування особистості Євгена Чикаленка.

Автор не виліплює воскову фігуру, не творить українську ікону, він змальовує Чикаленка правдиво, описуючи і його страхи, і жалі, й нелегку історію кохання до Юлії Садик, яка була небогою дружини, матері шістьох дітей Євгена Чикаленка, Марії.

Шлях Євгена Чикаленка від юнака й до мецената, громадського діяча, видавця, ініціатора скликання Центральної Ради був тривалим. Поволі викристалізовувалися  необхідні для цього людські якості, що Степан Процюк тонко підмічає в романі, як от: 

Хотілося відповісти жорстоко й холодно, але Євген загнуздав свої емоції, ще не відаючи, що ступає на шлях життя незвичайної людини. Таке життя потребувало й різкості, але лише в окремих ситуаціях. Частіше — обережності й мудрості, якої тобі, молодий Пане, ще вчитися й вчитися.

Є в романі і про становлення-трансформацію Чикаленка з агронома-теоретика у господаря-практика, адже змушений був управляти величезним господарством. Гроші, які згодом витрачав на потреби українства з легкістю і без жалю, заробляв чесною копіткою працею. 

Він зовсім не прагнув бути подібним до пана, але став ним у доброму розумінні цього слова. Назва роману, як на мене, дуже вдала. Чикаленко був справжнім Паном на своїй, Богом даній, українській землі. Він любив цю землю, як любить її й автор роману, інакше не можна пояснити сотворення таких невеличких, але яскравих і метафоричних описів природи, поля, неба, на які натрапляємо  в романі час до часу: 

Молодик ішов розораним осіннім  полем... Був теплий вечір, коли ні світло, ні сутінки не мають істотної переваги. З-під землі парувало сяйво. 

Або ж: «небо з першими ознаками вечорового полону», такі  незначні, на перший погляд, деталі — насправді важливі, адже допомагають читачеві увібрати і збагнути опосередковано через літературу  красу землі, на якій живемо, водночас показують світосприйняття молодого Євгена Чикаленка.

Євген Чикаленко є автором практичних порад «Розмови про сільське господарство» (1897), в романі є згадки про створення і видання цієї праці. Мою увагу привернули цитати зі спогадів Євгена Чикаленка стосовно української мови: «Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що за п’ять років я добився дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки у 1897 році, тобто через п’ять років, дістав той дозвіл».

Бояться українського Слова й тепер, і боротьба за нашу мову, єдність, національну ідентичність триває не роками чи десятиліттями, а століттями. Євген Чикаленко прожив шістдесят сім років, по його смерті минуло дев’яносто п’ять літ, а мовне питання й досі актуальне. Скільки ще українцям боротися за свою мову на своїй землі? Саме такі питання виникають у читача роману «Пан».

Окрім мовного питання, яке в романі добре висвітлено, бачимо й багато уваги культурі українців  та громадській діяльності. Це — роман-панорама: в епізодах, у психологічних ситуаціях є десятки українських культурних та громадських діячів, зокрема брати Тобілевичі, Марко Кропивницький, Микола Леонтович, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Лисенко, Іван Франко, Василь Стефаник, Олександр Кониський, Михайло Грушевський.

У романі «Пан» важливим є образ України-Жінки, сповитої летаргічним забуттям, України Великої Матері. Про різноманітні сакральні ритуали та жертвопринесення можемо читати й в інших творах письменника, глибокий  символізм письма  притаманний Степанові Процюку, його особливий авторський  стиль впізнаваний, деякі символи перетікають із одного роману в інший, об’єдуючи все написане у величезну сакральну книгу любови й боротьби за Україну та українство. 

В центрі цього панорамного роману, окрім літературних героїв, постає Україна. Україна з її красою, її ранами, її трагедіями, з минулим, тогочасним і світлом майбутньої незалежності, відродження й розквіту, адже:

 «Україна вже ніколи не загубиться в пекельних розламах історії. Принаймні якщо в це не вірити, то для чого жити?».

На жаль, орім документальних джерел, здебільшого не маємо хорошої літератури про своїх письменників, громадських діячів, українотворців.

Степан Процюк у своєму романі «Пан» знайомить читача з Людиною внесок якої для українства й України досі лишається недооціненим, мало пишуть про таких україноцентричних діячів, а мали б знімати про них фільми і частіше розповідати про їхнє життя та особистий внесок для розвитку й збереження держави нашій молоді. Саме так і формується стержень нації. Сучасникам необхідна якісна література про українських сподвижників.

Саме таку літературу творить Степан Процюк. Книги такого штибу не пишуться за місяць-два, такі книги творяться роками — задуми виношуються, визрівають і коли  книга потрапляє до читача, то вона заряджена енергією життя і словотворення, її одразу відрізняєш від масової літератури, чи звичайної белетристики. 

Роман Степана Процюка про Євгена Чикаленка варто прочитати кожному свідомому українцеві. Книга для роздумів, яка спонукатиме вас діяти, яка містить в собі приклад неосяжної любови Євгена Чикаленка до всього українського — любові розумної, виваженої й дієвої, любови не тільки до глибини кишені, а й до глибини душі. 

«Ми, українці, ще діти  як нація. Ми ще виростемо!»  — після коротких відвідин Шептицького подумав Євген Харлампійович»,  — читаємо в романі «Пан». 

—  «Ми ще ростемо!», відлунює в думках під гучне тривожне виття сирен. 

Ви читатимете цю книгу неквапом до останньої крапки і разом з  історією життя Євгена Чикаленка, який був справжнім Паном у найкращому розумінні цього слова, Паном на своїй землі і для своєї землі, всотуватимете в себе важливі моменти збереження й творення нашої державності, і водночас пізнаватимете Людину таку, якою вона була, з її внутрішньою боротьбою та зовнішніми перепонами на обраному шляху.