Re: цензії

14.09.2025|Тетяна Колядинська, м. Дніпро
За якими правилами “грали” радянські засоби масової інформації
03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро
«Був на рідній землі…»
02.09.2025|Віктор Вербич
Книга долі Федора Литвинюка: ціна вибору
01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Одухотворений мегавулкан мезозойської ери
25.08.2025|Ярослав Поліщук
Шалений вертеп
25.08.2025|Ігор Зіньчук
Правди мало не буває
18.08.2025|Володимир Гладишев
«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Полтавська хоку-центричність
07.08.2025|Ігор Чорний
Роки минають за роками…
06.08.2025|Ярослав Поліщук
Снити про щастя

Re:цензії

14.09.2025|20:26|Тетяна Колядинська, м. Дніпро

За якими правилами “грали” радянські засоби масової інформації

Післяслово журналіста-практика до наукового дослідження Миколи Тимошика «Тоталітарна журналістика»*.

*Тимошик М. Тоталітарна журналістика. Доба радянізації та змосковлення України». За документами архівів та матеріалами преси. Кам’янець-Подільський: Рута, 2024. 520 с.

Книга знаного газетяра і професора журналістики Миколи Тимошика «Тоталітарна журналістика» адресована насамперед  журналістам, редакторам, науковцям, студентам, усім, хто працює в  національному інформаційному просторі. Вибір теми такого дослідження не випадковий для цього автора. Закінчивши факультет журналістики  Шевченкового університету наприкінці  застійних 70-х років ХХ ст. він був безпосереднім творцем журналістики, яку тепер називають  тоталітарною або посттоталітарною. Пройшов шлях від кореспондента до головного реактора однієї з обласних газет заходу України. У часи горбачовської перебудови повернувся до Києва, захистив кандидатську і докторську дисертації саме з журналістики та став викладачем спеціальності  з  нашої солодко-гіркої професії.  Отож, достеменно, із середини знає цю непросту кухню журналістикотворення. 

Але, на мою думку, ця книжкова новинка має ще одне не менш важливе призначення – є просто цікавим і пізнавальним читанням. Тож комусь воно буде за підручник з історії журналістики, хтось шукатиме тут документальних підтверджень власних уявлень про ту епоху, а ті, хто народилися й прожили у ній добру частину свого активного життя, працюючи у цій професії, мають можливість заглибитися в історію формування системи засобів масової інформації та пропаганди і порівняти з викладеним своє бачення того часу - радянського, пострадянського, який автор називає добою радянізації та змосковлення України. 

Головне завдання цієї книги вбачається  у пошуку автором  відповідей на запитання, які загострилися в час нинішньої війни росії проти України. Зокрема, таких: що стояло за організаторською та пропагандистською функціями партійно-радянської преси, якими засобами газети проводили політику влади щодо суцільної колективізації українського села, індустріалізації міста  та денаціоналізації свідомості селян і як позначилося «промивання мізків» на ментальності цілої нації?   

Простеживши становлення преси, починаючи з ленінської доби, читач має можливість скласти уявлення про мережу і типологічну структуру друкованих засобів масової інформації, сформовану за вертикаллю тогочасної влади (центр – республіка – область – район – трудові колективи), про їхнє підпорядкування, про те, який стиль роботи диктувала газетам сталінська, хрущовська, брежнєвська доба, які зміни принесла із собою епоха перебудови і гласності.  А також дізнатися про організацію роботи редакцій газет, про те, як забезпечувалося наповнення їх інформацією, про поліграфічну базу, проведення передплати і доставку до читача. 

У книзі детально проаналізовано, які теми порушувала преса, яку роль відігравала читацька пошта, як зароджувався і використовувався робсількорівський рух. Як приборкувалося вільнодумство і утверджувалося «єдіногласіє». Як влада проникала в усі куточки суспільного і приватного життя, присвоюючи право визначати, у що вірити, що сповідувати, а чого зрікатися. 

Можна безпомильно потвердити, що історія радянської преси – це історія суцільної боротьби. З контрреволюціонерами, шпигунами і шкідниками,  спочатку з «ворогами народу», а потім із «культом особи», «волюнтаризмом» і «застоєм», із розкрадачами соціалістичної власності, несунами і прогульниками, з вірою і церквою, з дисидентами, космополітизмом і світовим імперіалізмом. Усього не перелічити, а насамкінець – із порожніми полицями…  І ще такий собі незначний приклад, але ось уже майже шість десятків літ він не вивітрюється з моєї пам’яті. 

У 60-ті роки в рівненській обласній газеті періодично друкувалися повідомлення про те, хто взяв шлюб, а хто розлучився. У той день однокласник прийшов до школи з похиленою головою, мовчки сів за парту і ніби чекав нашої реакції: напередодні у газеті повідомили про розлучення його батьків. Ми прочитали цю замітку і не знали, як реагувати… 

Крім центральних - московських і республіканських - київських газет, засновниками яких були вищі керівні органи партії і радянської влади, чи ЦК комсомолу - у молодіжних виданнях, чи окремі міністерства й відомства та нечисленні громадські організації - у галузевих газетах і журналах, кожна область і кожний район мали свої місцеві газети, засновані обкомами та облвиконкомами, райкомами і райвиконкомами, а на промислових підприємствах, у колгоспах, вищих навчальних закладах видавалися так звані багатотиражки, засновником і куратором яких були партійні комітети. 

Партія наглядала, контролювала й скеровувала, вчила і підвищувала кваліфікацію своїх кадрів на різних курсах, в університетах  марксизму-ленінізму й Вищих партійних школах. Раз чи два я уникала такого навчання: вдавалося довести в райкомі, що вчитися журналістиці в університеті марксизму-ленінізму разом із працівниками багатотиражок без фахової освіти й позаштатними авторами мені, нещодавній випускниці факультету журналістики Київського університету, а нині  кореспонденту обласної  партійної газети, нема сенсу, і просила зарахувати на інший факультет – міжнародних відносин, наприклад. У райкомі обіцяли, але наступного року знову надсилали рознарядку на факультет журналістики. Врешті секретар партійної організації редакції, він же мій заввідділом, висунув вагомий аргумент: «Усі наші там уже по два рази відучились. А ти ще жодного. Доведеться йти!» 

А на навчання у москву чи в Київ їхали охоче. Бо це була можливість потрапити у столичні театри, побувати у музеях, подивитися на історичні пам’ятки, одне слово, долучитися до столичного культурного життя. Бувало, що й зі столиці заглядали у провінцію - імениті журналісти із творчими зустрічами, а також спеціальні групи перевіряльників. 

У книзі розповідається про одну таку перевірку московськими вченими та ідеологами із посиланням на підготовлену ними «Справку о работе газеты «Радянська Буковина» навесні 1945 року, за підсумками, так би мовити, першої її п’ятирічки, коли Буковину перековували на радянський лад. «Сказати, що тональність документа вийшла досить критичною – мало, - пише автор. -  Це була критика нищівна, розгромна, притому з усіх аспектів діяльності редакції – організаційного, проблемно-тематичного, і, що найбільше болісно для колективу, ідеологічного». Для того, щоб мати уявлення про предмет критики, наведу лише один пункт із довгого переліку звинувачень. Хвалебну статтю  під заголовком «Короткий курс ВКП (б)» - наукова історія більшовизму» рецензенти визнали ідейно шкідливою через одну безневинну фразу про те, що перемогу у Великій Вітчизняній війні радянська країна одержала завдяки тому, що під керівництвом партії більшовиків «був накреслений план розгрому фашистів». Московські рецензенти назвали таке твердження «викривленням історичного факту», бо, мовляв, це фашисти мали план, це Німеччина напала на СРСР. Отже, виходить, що в радянського керівництва жодного плану розгрому окупантів не було…

Додам лише, що на місцях копіювали подібний стиль контролю роботи редакційних колективів і він протримався досить тривалий час. Я теж на початку 80-х потрапила у таку групу, створену обкомом партії зі своїх працівників, посадовців управління з преси, журналістів обласних видань для комплексної перевірки однієї з районних газет.  І в тамтешньому райкомі, і в редакції нас зустріли без особливого ентузіазму, бо розуміли, що шукатимемо недоліки. Адже на бюро обкому за підсумками перевірки мали не стільки похвалити, скільки «вказати»…

Окремий розділ книги присвячено питанням цензури, контролю змісту та покупки лояльності журналістів. Головліт (головне управління у справах літератури і видавництв) сформувався ще на початку 20-х років ХХ ст. і був своєрідним правонаступником цензурних комітетів російської імперії, відділи якого знаходилися в кожному обласному центрі. Без дозволу його представника упродовж усіх років радянської влади не виходив жоден номер газети. Завданням цензора було не допустити на газетні сторінки будь-чого ворожого, компрометуючого, сумнівного. А насамперед відомостей, які не підлягають розголошенню. У 70-80-х роках я працювала в дніпропетровській обласній газеті «Зоря», і у нас, пам’ятаю, з матеріалів вилучалися навіть такі статистичні дані, по яких можна вирахувати оті відомості не для розголошення. У «закритому» тоді Дніпропетровську вони були пов’язані, зокрема, з підприємствами ракетно-космічної галузі. Тому я й досі дивуюся, коли зараз, під час розв’язаної росією війни проти України, чую і читаю про те, скільки, коли і якої військової техніки має прибути на фронт… 

Автор наводить приклади, коли за допущені у газеті помилки вищими партійними органами робилися суворі оргвисновки. А у сталінські часи за пропущені букви головних редакторів не лише з роботи звільняли. За те, що у заголовку «Сталинская наука побеждать»  («Красная звезда», 1941) у слові «побеждать» була пропущена буква «д», розстріляли усіх задіяних під час підготовки й випуску цього номера. Заледве не одна газета на весь Радянський Союз завжди була права. Коли «Правда», друкований орган ЦК ВКП(б), назвала Андрія Стаханова Олексієм, зачинателю стахановського руху за вказівкою генсека видали новий паспорт з новим ім’ям – Олексій. Бо, за словами Сталіна, «газета «Правда» помилятися не може». 

У нас у «Зорі» нечасто, але теж траплялися помилки. Пам’ятаю три букви «н» замість двох у якомусь слові в заголовку на першій сторінці. А якось досвідчений журналіст з великим стажем роботи у матеріалі про два криворізькі гірничо-рудні комбінати поміняв місцями своїх героїв:  ті, що трудилися, скажімо,  на Північному, у нього опинилися, здається, на Інгулецькому і навпаки. Редакція вибачилася за помилку, надрукувавши спростування, і уже не згадаю, як покарали автора – доганою чи карбованцем. 

А одну велику «диверсію» вдалося попередити. Те чергування по номеру не обіцяло жодних несподіванок. Друкувалися матеріали 26-го з’їзду Компартії України: доповідь і виступи. На першій шпальті – загальне фото із залу і початок доповіді, інші три полоси – сліпі, із суцільним текстом і однаковими заголовками угорі. Чергував по номеру заступник головного редактора Ф. Цуканов, який мав особливий хист у виловлюванні помилок. У зв’язку з важливістю матеріалу призначили ще й «свіжоголового» – мене.  Далеко за північ Федір Михайлович підписав газету до друку. А вранці дізнаємося, що частина тиражу пішла під ніж через величезну помилку у заголовку на другій сторінці. Виявляється, уже після того, як черговий підписав цю сторінку до друку, метранпаж випадково «розсипала» заголовок, сама його зібрала, переставивши слова, і нікого про це не попередила – ні коректора, ні чергового. Ляпсус виявив головний редактор Г. Бурейко пізньої ночі, коли йому додому привезли сигнальний екземпляр, і тут же зупинив друк. Ми, усі троє – черговий редактор, «свіжоголовий» і коректор – отримали по догані. Хоч ні я, ні коректор аж ніяк не могли вплинути на ситуацію. Єдиний, хто мав можливість її виправити, - черговий редактор, якби він у сигнальному примірнику ще раз перечитав той злощасний заголовок. Федір Михайлович написав заяву з проханням вирахувати із його зарплати вартість зіпсованого паперу. Його ніхто до цього не примушував. Він вважав це справою честі.  

У своєму дослідженні Микола Тимошик використав дуже багато архівних матеріалів, віднайдених в Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки, державних обласних архівах у Чернігові та в Чернівцях, зокрема, в архіві редакції обласної газети «Радянська Буковина», куди він приїхав за призначенням після закінчення університету. Тобто основний масив документів друкується вперше. Це автобіографії членів редакційних колективів і характеристики на них, різноманітні протоколи, пояснювальні записки, стенограми нарад, резолюції, постанови, ділове листування і велика кількість процитованих публікацій. Ці «свідки» вагомо підкріплюють авторський текст і додають яскравих кольорів до загальної картини радянської  епохи. 

Чимало розділів книги підкріплені прикладами, які стосуються редакції газети «Радянська Буковина», заснованої у червні 1940 року і відновленої у квітні 1944-го. Паралельно для румунського населення на цій території  виходила «Буковіна Совєтіке» (скорочений випуск «Радянської Буковини»). Зокрема, на цих прикладах великою мірою побудований розділ про кадрову політику. Але можна припустити, що така ж практика добору кадрів у редакційні колективи існувала на всій Західній Україні, де радянська влада взялася до цієї роботи одразу після того, як вигнала звідси німецькі війська. І де ця робота мала свої особливості, бо саме у ті роки на остаточно приєднаних після війни західних українських землях новою владою закладалися «правила гри» - для суспільства в цілому і, зокрема, для найпотужнішого засобу впливу на це суспільство. В краї, який чинив опір «совітам», ці «правила» насаджувалися більш жорстко. 

В основному, в ті редакції брали приїжджих зі східних областей України, а також із Росії – від Ленінграда до Владивостока, із робітників і селян, а здебільшого – вчорашніх фронтовиків, які пройшли школу політкерівників або співпрацювали з фронтовими газетами. Вони не знали ні української мови, ні історії краю, ні місцевих звичаїв. Одиниці з них мали «вищу освіту», тобто закінчили курси університетів марксизму-ленінізму. Факультети журналістики в усьому СРСР мали лише два університети - ленінградський і московський. В Україні на той час було два навчальні заклади для підготовки журналістських кадрів, обидва у Харкові -  технікум журналістики та Комуністичний інститут журналістики. 

На керівні посади (редактора, заступників, відповідального секретаря, заввідділами) так звані номенклатурники направлялися за путівками ЦК партії або комсомолу. Серед самопливних шукачів журналістської роботи були і романтики, і пристосуванці. Чимало людей часто переміщалися з одного кінця країни в другий у пошуках житла, кращих заробітків, в надії зробити кар’єру - було навіть таке поняття як «мандрівний журналіст». Були місяці, коли редактор приймав на роботу до десятка нових працівників і стільки ж звільняв. Найпоширенішими причинами були безграмотність і професійна непридатність. 

До місцевих влада ставилася упереджено. Судячи зі Звіту про добір і виховання кадрів, станом на 20 грудня 1946 року у «Радянській Буковині» із 30  штатних працівників лише п’ятеро були місцевими, та й ті – з румунськомовного дубляжу.

Може, край був настільки малограмотний і бідний на потрібних фахівців? 27 квітня 1941 року на першій обласній нараді робсількорів Чернівецької області (збереглася її стенограма) старий учитель із села Виженки Юрій Гордійчук повідав новоприбулим «товаришам»: преса на Буковині творилася й видавалася упродовж 50 років, як він став її читати і вивчати, чотирма мовами - німецькою, румунською, українською і польською. Першу українську газету редагував Юрій Федькович – він був не тільки редактором і адміністратором, а й рознощиком газети, а коли не вистачало грошей на видання, вносив свою лепту. Другий славнозвісний редактор – Степан Смаль-Стоцький, третій – Осип Маковей. У газетах друкувалися такі автори, як Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Павлик, інші знані буковинці та галичани. Популярними серед селян були україномовні газети «Народні багатства краю», «Каменярі», «Полум’я». «Я згадую про це все, - сказав промовець, - щоб товариші, які цього не знають, довідалися про важність української преси в тих давніх часах».

Сумнозвісний принцип двомовності, якого з самого початку дотримувалися в закладах середньої і вищої освіти, зводив нанівець справу українізації. Про це свідчить, зокрема, згадувана в книзі стенограма наради, присвяченої роботі університету імені Артема, який у 20-30-х роках готував  кадри для партійних, профспілкових та радянських органів: «Заняття в українських групах кругом і всюди ведуться російською мовою… Пояснюється це відсутністю підручників українською мовою. Українізація зривається через те, що викладачі не знають української мови». 

Ще приклад із тої ж стенограми: коли викладач партійної дисципліни почав свою лекцію українською мовою, в залі голосно залунало: «Требуем на русском!» А коли він відмовився задовольнити цю вимогу, частина крикунів демонстративно покинула аудиторію. 

Я пам’ятаю, як нашій «Зорі» важко було проводити передплату у містах. Народилася вона у 1917-му як «Звезда», у 1929-му виходила на двох мовах, а під кінець цього року стала виходити тільки українською. Її вважали сільською газетою, один час (на початку 60-х) вона навіть була органом Дніпропетровського сільського обкому партії.  

Починаючи з часів перебудови, коли усе навколо ставало на рейки комерціалізації, пресі також довелося шукати засобів для існування. Щастя, коли вдавалося залучити надійного спонсора. Редакційні колективи й самі  активно взялися шукати шляхів для виживання. Перекроювали редакційну політику, зменшували  періодичність виходу, переходили на тижневики, готували різноманітні приманки: газетні сторінки заполонили  акції, призи, екстрасенси, цілителі, ворожки, «легке» чтиво, реклама... А українськомовним газетам, особливо у східних регіонах, доводилося йти на принципові поступки - пускати на свої сторінки російську мову. 

Друга моя рідна газета – «Наше місто», яка у  вересні 1991-го створювалася Дніпропетровською міською радою, одразу зробила «сором’язливу» невеличку приписочку у своїй назві -  «Наш город» - і заявила про те, що друкуватиме матеріали мовою оригіналу. Нерідко бувало, що російськомовними матеріалами заповнювався чи не весь номер, а українських «оригіналів» - дві-три замітки. «Требуем на русском!..»  

«Наше місто» ще виходить, «Зоря» животіє, а от місце останньої моєї  «прописки» – парламентська газета «Голос України» - розчинилося в часі і просторі. На жаль. Зійшли з дистанції й багато інших – районних, міських, обласних, всеукраїнських газет, залишивши по собі хіба що підшивки… 

«Правила гри», закладені для засобів масової інформації на самому початку радянського періоду, діяли, власне, упродовж всього існування тієї держави на всій її території. З більшим або меншим тиском, бо були часи «закручування гайок» і часи «відлиги», але «невгодні» знаходилися завжди і нерідко платили за своє правдолюбство не тільки посадою чи роботою, а й життям.  

Про трьох таких журналістів Микола Тимошик розповідає у своїй книзі. Двоє з них були моїми однокурсниками, ба більше – ми, усі четверо (разом з автором книги), вчилися в одній групі. 

Про життєві колізії Заслуженого журналіста України Катерини Таран, радіо- і тележурналістки, яка стояла біля витоків черкаської державної телестудії «Рось», де працювала головним редактором, а врешті була відлучена від свого дітища, ми – хто більше, хто менше – знали.  Детальніше про її життя і творчість можна прочитати у книзі «Поміж реалій та ілюзій» (Київ, «Наша культура і наука», 2020), виданої стараннями того ж Миколи Тимошика та з його ґрунтовною передмовою уже після смерті Катерини Пилипівни.  

А от про Леоніда Кльоца після випуску не було чути. Думаю, вперше про трагічну долю однокурсника ми дізналися з книги «Історія одного журналістського курсу» (Микола Тимошик, Галина Дацюк, Катерина Таран, Київ, «Наша культура і наука», 2008). Той есей Миколи Тимошика у нинішньому виданні набагато ширший і містить чимало нової інформації.

Нестандартність Леоніда ще у студентські роки вимірювалася винятковою відвертістю і чесністю у стосунках із людьми і у підході до своєї професії, в якій він вбачав інструмент для утвердження правди і побудови справедливого суспільства. Курсова робота третьокурсника «Мат економікою в три ходи», де він дозволив собі вказати на розбіжності між теорією і практикою політекономії соціалізму, мало не коштувала йому навчання в університеті. У сквирській районній газеті «Ленінська правда», яка стала його першим і останнім місцем роботи, Леонід продовжував шукати правду. Перший свій строк у колонії суворого режиму він отримав за рукоприкладство… до власної дружини. Хоч існує думка, що то була спланована провокація, щоб фізично і психологічно зламати непокірного журналіста. Частину терміну відбував на цегельному заводі у Сквирі, де у нього ускладнився уже набутий туберкульоз. А незабаром, у 1984-му,  – новий трирічний термін, і на цей раз за політичною статтею - поширення завідомо неправдивих «ізмишлєній», що ганьблять радянський державний та суспільний устрій. Так, він мав сміливість стверджувати, що «народ у нашому суспільстві – безправний» і що «соціалізм – це покійник, якого ховають від очей і не хочуть хоронити». Хтозна, як було насправді, а в судовій довідці зазначено, що в камері Льоня наклав на себе руки…   

Третя розповідь у цьому ряду – про земляка автора книги, уродженця села Данина Ніжинського району на Чернігівщині Володимира Кательницького, який по звірячому був вбитий разом зі своєю матір’ю у їхньому помешканні в Києві. Ще у дитинстві Володя захворів на поліомієліт і усе життя мав невпевнену ходу. Але це не завадило йому закінчити редакторський факультет поліграфічного інституту у Львові, вступити до лав Народного Руху України, тісно співпрацювати з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, очолити київський обласний осередок Всеукраїнського братства Андрія Первозванного і долучитися до утвердження УПЦ Київського патріархату, бути заступником голови Української християнсько-демократичної партії. А ще стати ініціатором створення і головою комітету за визволення з ізраїльського ув’язнення українця Івана Дем’янюка, колишнього вояка УПА. Досліджувати маловідомі сторінки історії Бабиного Яру та обставини смерті патріарха Володимира (Романюка) й оприлюднювати ці матеріали у пресі. Активно співпрацювати із часописами «Час-Time», «За вільну Україну», «Вечірній Київ», із канадським діаспорним виданням «Український Голос – Ukrainian Voice». 

Убитий у ніч із 7 на 8 липня 1997 року, на тілі нарахували 14 колотих та різаних ран. Жахливі сліди катувань вкривали і тіло матері, Лукерії Єлисеївни. На те, що убивство політичне, прямо вказують автори статей, які аналізували політичну і громадську діяльність Володимира Кательницького, а також стверджували, що розслідування заганяють у глухий кут. Переконує в цьому і Микола Тимошик, дослідивши творчий доробок Володимира, у якому публікації лише на теми соціально і національно значущі, написані аргументовано і емоційно. 

Убивство досі не розкрите. Тому  «ім’я і справа цієї особистості стає в розряд «призабутих». Натомість воно заслуговує увійти в новітню українську історію як чин служіння своєму народові та чесній, правдивій журналістиці – з людським і чітко окресленим національним обличчям», - пише автор.

От і є тема для однієї з майбутніх його книжок.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери