Перенасиченість цього видання культурними кодами, мені здається, очевидна вже з назви. На мене, умовних культурних шарів в цьому палімпсесті щонайменше три, чи й всі чотири. Перший — це полікультурність міста Броди, славетного (з давніх часів і щонайменше до Голокосту) в т.ч. єврейськими сторінками своєї історії. Другий складається із власне розмов з потойбічними силами, — у даному випадку з тими, кого більшість з нас десь від 1990-х призвичаїли називати полтергейстом. Третій — це очевидна завдяки структурі книжки дорадянська система греко-католицтва Східної Галичини, в якій працювали і яку направляли люди з без перебільшення блискучою освітою. Ну і на додачу, окрім автора "протоколів ...", з його непересічною і направду трагічною роллю у духовному житті України, цілком заслуговують на увагу нове нішеве видавництво, придумане та очолюване військовим НГУ, а також автор передмови та перекладів цієї книжки, - як представник тієї версії теології, що ціавить найперше світських людей, наділених живою уявою та вродженою схильністю до самоосвіти. 

Спершу про ближчий особисто мені культурний контекст, що, на мою думку, доповнює та уточнює атмосферу книжки. Отже, Броди на початку ХХ ст. були «вільним містом», і містом неабияким: одним з торгових і культурних центрів Східної Галичини, «Галицьким Єрусалимом», а також прикордонним форпостом між Австро-Угорською та російською імперіями. Дослідники юдаїки чітко вирізняють унікальну бродську школу різьблення по каменю, — складні багатофігурні композиції надгробків тутешнього єврейського некрополя не мають рівних не лише у Східній, але й у Західній Європі. Окрім розмаїття декоративних та символічних мотивів, їх прикметною рисою є унікальні, також для всієї Європи, віршовані епітафії. Що загалом логічно з огляду на поважну кількість книговидавців, також і єврейських, у Бродах ХІХ — початку ХХ ст. 

Прикордонні міста люблять метких і жвавих людей, бо споконвіку тримаються, серед іншого, на праці митників, торговців і контрабандистів. Тож інтелектуальний тонус цього міста, принаймні тих часів, в усіх сенсах та в усіх суспільних прошарках був (мусив бути) достатньо переконливим. 

&

Другий культурний шар цієї книжки викликає в уяві найперше довжелезний асоціативний ряд фільмів; що гріха таїти, серіалів; і, звісно, розмаїтих книжок. Він присвячений діалогу живих людей і потойбічних істот, незримих духів, сил, природи яких ми не розуміємо. Що й казати, справді доброзичливих контактів у цій царині зафіксовано не так вже й багато, принаймні у європейській культурі. Зазвичай це жваві спроби людей, що вийшли на "контакт", якогомога швидше цей контакт припинити, що засвідчує, зокрема, вся прадавня історія ремесла екзорцистів. Однак існували - і існують - приємні чи переконливі винятки у спілкуванні людей з потойбічними силами. Кращі з них описані о. Григорієм у передмові, і, звісно, це точні цитати з Біблії. А ще саме такому прикладу розмов із хорошим духом, що не має намірів шкодити людям, присвячену власне "Появи духів у Бродах". 

Що ж стосується фільмів та книжок, то, залежно від віку та начитаності/надивленості читача, це можуть бути спогади про вкрай різноманітні культурні та поп-культурні явища. Наприклад, спогад про один з перших фільмів на наближену тему, чорно-білу стрічку «Діббук» (1937, екранізація пʼєси 1914 р., реж. М. Вашинський), що ілюструвала одну з численних легенд єврейської демонології, а саме діяльність диббука, — злісного духа, що оселяється у живій людині і мучить її. Чи багатотомник співзасновниці Теософського товариства, «організації з вивчення окультних учень, стародавніх релігійних і філософських текстів» росіянки О. Блаватської, — про яку, наприклад, Р. Кіплінг писав як про одну з найнахабніших авантюристок свого часу. Від пронизливо-людяних дитячих серій британських «Доктора Хто» чи «Добрих передвісників» — до напівзабутого «Привида» з Патріком Свейзі. Словом, ця книга нагадує нескінченну фільмографію тематик духобачення, екзорцизму та всіх дотичних, — а також поважну, кількатисячолітню традицію вигнання духів, що становить осібну дисципліну у діяльності католицької церкви. А також, додам, цілковито побутову деталь протестантських служінь, котрі зазвичай не роблять з цієї процедури аж такої події, продовжуючи лінію поведінки засновника християнства. Адже Ісус, згідно з численними свідченнями Нового заповіту, систематично займався екзорцизмом (див. словникове визначення екзорцизму та, наприклад, такі цитати з новозаповітних канонічних Євангелій: Матвія, 9: 32–34; Марка, 1: 21–28 та Луки, 4:31–37; Марка, 5:1-20, Луки, 8:26-39, Матвія 8:28-34 etc.). 

Так, тема спілкування з потойбічними силами нагадує нам дитинство з його казками, — та доросле життя з його вдало розказаними історіями про речі, що їх неможливо пояснити раціонально. Адже у цьому питанні найпереконливіші пояснення йтимуть двома протилежними шляхами: це історії про авантюристів, здатних заради уваги, слави чи грошей на цілком переконливі містифікації, — або недосліджені і донині недоведені теми з галузі фізики, котру для широкого загалу ілюструють інколи чудові наративи про кротовини у просторі й часі, на зразок стрічки «Інтерстеллар». 

Загалом розмови про спілкування із потойбіччям збурюють уяву — та або трішки лякають, або змушують міркувати про людське, занадто людське, ту його частину, що здатна прагматично використати будь-які, також і суто особисті чи містичні теми та почуття. 

Врешті, дехто може долучити до цього, і так величенького асоціативного ряду особисті спогади про спіритичні сеанси, бачені на власні очі у дитинстві чи ранній юності, — з блюдечком, що у відповідь на запитання учасників сеансу самовільно рухається абеткою абощо. Адже спіритичні сеанси були модними не лише наприкінці ХІХ ст. Вони взагалі входять в моду в усі нестабільні епохи, — з українськими 1990-ми, на котрі припав розквіт цієї і подібних видів дослідження реальності, включно. 

&

Культурний шар цієї маленької книжки, що стосується автора, вартий уваги найперше з огляду на його освіту та, відповідно, світогляд. Якщо вірити відкритим джерелам, о. Григорій Костельник по двох роках навчання на факультеті теології Загребського університету вчився у Львівській духовній семінарії; потім — у Фрайбурзькому католицькому університеті у Швейцарії, де — увага — у 1913 він захистив докторську з філософії на тему «Про основні принципи розумового пізнання». Навчання у золоті роки розквіту неокантіанства, в час формування основних засад філософії діалогу дали талановитому юнакові щонайменше достатні засади для системного раціонального мислення також і на цілком ірраціональні теми. Погодьтесь, у людини з такими переконаннями бути не могло особистих проблем, обумовлених необхідністю клікбейтних заголовків. 

Деталі, також і трагічні, особистості Г. Костельника в історії України оприлюднені у численних відкритих джерелах: це ціла бібліотека його творів на сторінці «Чтиво» (https://chtyvo.org.ua/authors/Kostelnyk_Havryil/), милосердна стаття «Отець Гавриїл Костельник і псевдособор 1946 року: пасіонарій чи колаборант» О. Петрука у часописі «Збруч» (https://zbruc.eu/node/104244) та багато інших відкритих джерел. З огляду на прочитане, зауважу, що саме цю книжку о. Григорій створив і видав задовго до того, як перетворився на чергову львівську жертву НКВС.

Перекладач польських фрагментів книжки, її редактор і автор вступного слова — відомий релігієзнавець Віталій Щепанський (https://www.mar.in.ua/shchepansky/) з поважною бібліографією (https://chtyvo.org.ua/authors/Schepanskyi_Vitalii/), котра засвідчує: кращого перекладача у цього рукопису бути не могло. 

Врешті, сама книжка вийшла у видавництві Руслана Халікова, інтереси якого суто вузькопрофільні: західний езотеризм; контрсекулярна релігійність; нові релігійні рухи; феноменологія релігії. Словом, усе, що потрібно для пожвавлення інтелектуального життя теологу та містику, — якщо не фахівцю, то за покликанням. 

&

В чім полягає сюжет «Протоколів» о. Григорія Костельника? З огляду на документацію паранормального явища, це схоже на бюрократичну верифікацію містичної аномалії. Полягає вона в тому, що у будинку священника систематично зʼявляється дух, чия поведінка безумовно схожа на померлого від дизентерії сина родини, 9-річного Василька. Він був звичайною, адекватною своєму віку, хорошою дитиною, — і після смерті не надто змінився: говорить (пише у темряві на запропонованім йому папері олівцем) приємні речі тим, хто йому подобається; слухняно відповідає на їхні питання; ритмічно вистукує мотиви приємних музичних композицій, також і вальсів, і народних пісень; приймає у подарунок те, що любив і за життя, — тобто яблука і шоколадки. На прохання намалювати те, що дуже любив при житті, малює (гарно і переконливо) силует коника. Просить не чіпати скриньку, де складені його особисті речі, — книжки, папір, олівець і усе подібне. Відмовляється спілкуватись при світлі. Словом, активно взаємодіє з родиною. А також з членами комісії, що намагається розібратись у ситуації, спілкується з духом і прискіпливо допитує свідків. 

По передмові та вступному слову о. Григорія Костельника слідує протокол, що описує дивні події, а потім — аліґати, тут — тексти анкет-допитів очевидців та учасників спілкування з духом хлопчика, числом 15. Допитували їх окремо один від одного. У кожного питали, серед іншого, чи нормально він чи вона почувається. Чи вірив чи вірила у такі речі раніше — і чи вірить тепер. Зрозуміло, що передмова отця Григорія побудована на стриманому огляді історії питання — і пораді насамкінець «розважати бродські явища не осібно, але у звязи з усіми анальогічними подіями з історії». Тож у текстах що укладача, що присутніх будь-яка сенсаційність відсутня. Є лише чітко окреслене бажання зрозуміти, що ж тут, врешті, відбувається. 

Відбувалось. 

&

Які висновки можна зробити з історії з неупокоєним духом 9-річного хлопчика, що спілкувався з родиною у себе вдома навіть і після смерті? Чим пояснити те, що відбувалося у Бродах? 

Ми недовірливі, — тож більшості з нас найпростіше вважати те, що там відбувалося, лише і тільки вдалою містифікацією. Це цілком відповідає нашим звичкам читати новини на певні гучні теми, розуміючи, що їхнє справжнє призначення — відволікти нас від значно важливіших подій. Завдяки фаховим психологам ми також знаємо, що велике горе здатне штовхнути безутішну людину на інколи дивні вчинки, покликані заспокоїти її розпач, втішити, припинити страждання. 

Хіба справжні інтересанти, зацікавившись цією темою, напевне, знайшли б можливість поспілкуватися із сучасними фахівцями з вигнання духів та демонів, — католицькими та протестантськими священниками, що брали участь у таких подіях і, звісно, багато читали про них. Чи й дослідити докладніше бібліографію, а також фото- і відеодокументацію цього питання станом на Anno Domini 2025.