Якби критики минулого–позаминулого століть узяли б до рук оцю folioвську збірчину, — від неї не залишилося б живого сліду. Про запеклого Панька Куліша взагалі змовчу: той, як перший професійно–пильний фахівець різкої манери, у полоні істерії метав би громи, що все не так, не те, не туди і ніяк.

Однак живемо далеко не в модерному чи постмодерному періодах, радше – (після)постмодерному, і в нас по-воєнному драматично-трагічні часи, хоча, одверто, хотілося б, щоб більшість таки усвідомила, що далеко не все можна списати на війну й обставини, тим більше естетичний рівень поетичної квінтесенції, але й не «заганяти» написане під нього. Бо приходять так звані творчі в літературу не «просто писати» і фіксувати часоподії — їм цього мало, а задля індивідуального простору, що уможливлює ставлення чітких світоглядних запитань. 

Я не відаю, яка доля в чеканні для тих, хто нині відчуває на своїх плечах максимальну повноту воєнного тягаря, будучи очевидцем–учасником воєнних подій, і чи є в них майбутнє з наголосом на щасливому житті. Але серед них є ті, хто випалює власний досвід: вони пишуть — і пишуть із різних причин, які не беруся означувати.

Вірші з оцього folioвського видання доволі хаотичні — хитливі, як вітер, але тут є «але»: якщо здерти з них усе, включно зі словесним повноводдям, то залишиться, на диво, виразний самобутньо-індивідуальний голос, який направду має що донести і сказати людям і світові. Думки мудрі — авторка мудра, за її плечима — гіркий досвід, який має повноцінне право звучати, але сказане не тримається цілісності, ще й більшість віршів потребує докорінного редагування. Подібно до естетично виразних грудей, що для їх жінка не в змозі придбати відповідного розміру бюстгальтер в прагненні підкреслити зовнішні принади, підтримавши форму. Що ще ріже по живому — поодинока зʼява кальок і властивих російській граматиці форм.

Завжди потрібно брати відповідальність за написане: по-іншому воно мимоволі інтегрується в літературу літературного страху не залишитися в суспільній памʼяті. Але, що б там не було, авторці повинні завдячувати всім, що маємо, а найперше — можливістю жити і вдивлятися в українське — не вороже — сонце.