
Re: цензії
- 20.10.2025|Оксана Акіменко. ПроКниги. Що почитати?Котел, в якому вариться зілля
- 19.10.2025|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на ТернопілліПобачити себе в люстерці часу
- 19.10.2025|Ігор ЧорнийКовбої, футболісти й терористи
- 19.10.2025|Марія КравчукТретій армійський корпус представляє казку Володимира Даниленка «Цур і Пек»
- 18.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ«Кожен наступний політ може стати останнім...»
- 16.10.2025|Наталія Поліщук, письменниця, членкиня НСПУФантастичне й реальне, а також метафора «кришталевого світу» в оповіданні Катерини Фріас «Un anillo misterioso» («Містичний перстень») зі збірки «За синіми і жовтими гардинами» (2025), Іспанія
- 16.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПоети помирають уранці
- 08.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськЗазирнути в задзеркалля
- 06.10.2025|Ігор ЗіньчукЦікаві історії звичайних слів
- 28.09.2025|Петро ГармасійПерестати боятися…
Видавничі новинки
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
Авторська колонка
Право на констатацію факту
Було б добре, якби писати про це мені не довелося ніколи-ніколи в житті. Але сталося неможливе.
Кілька тижнів тому я смертельно посварилася з друзями через цю статтю. Вже колишня одна з найліпших подруг кричала в слухавку: «Яке ти мала право говорити, що на вечорі було мало людей?». Її бурхливі емоції викликала фраза зі статті: «Двогодинні поетичні читання Забужко зібрали менше половини зали Будинку художника. Чому так сталося? Це явний інформаційний прокол – багато хто з глядачів дізнався про вечір від друзів, а не з прес-релізів чи афіш».
Чи має журналіст право писати про об’єктивну реальність рідної культури?
Останню сотню днів Україна все більше говорить про стурбованість свободою слова та її захист від цензури. На круглому столі «МеДІАгноз 2010: Вірус цензури» пролунало гарне слово «усники», тобто надані усно коментарі та рекомендації щодо публікацій.
Зазвичай всі ці серйозні речі говорять насамперед про політичну журналістику – автори, що пишуть про культурку, ніби не потрапляють у зону ризику. Але ні, таки потрапляють – мені особисто теж доводиться регулярно слухати маніпулятивні та часто дуже образливі «усники». Щоправда слухаю я їх зазвичай постфактум публікації – і це не може не тішити.
Симптоматика видається тривожною.
Згадаю, скажімо, публічну суперечку з директором «Нора-Друк» на тему рецензії на невдалий переклад французького роману «Елегантна їжачиха». Хоча це мало і позитивні результати: тепер я знаю, що наступного разу до рецензії на перекладну літературу варто додавати список «ляпів» у формі порівняльної таблиці.
Крім усної дискусії з Елеонорою Сімоновою була й письмова. Я промовчу про зміст і форму переписки, яку в день появи запису на блозі зі мною почала пані директор видавництва. Скажу тільки, що ту переписку я роздрукувала і поклала в папочку, куди збираю всі улюблені трофеї своєї роботи.
А от після статті про автопробіг Капранових зі мною в чаті спілкувалася людина, від якої регулярно отримую розсилку про навкололітературні події. Виявилося, що я не так розділила горе перспективи введення ПДВ на книжки. Лунали фрази: «Я так розумію, що аргументи проти ПДВ Вас, як автора, не переконали» і «Мені приємно бачити відгук, просто зацікавила Ваша позиція, будь-який піар – хороший піар».
Висновки цієї розмови мене особисто обурили і налякали. Виявилося, що статті про культурку діячі цієї самої культурки бачать як піар, але не як спробу відобразити закономірності роботи українського культурного простору.
Інший випадок маніпуляцій стався в квітні. В короткому огляді літературних подій місяця я написала, що на поетичному вечорі Неборака презентували минулорічну поетичну збірку, хоча обіцяли щось свіже: «Поет презентуватиме свою нову збірку».
Після цього на мене образився представник організаторів поетичного вечору, тобто сайту «ЛітАкцент». Аргументи, що лунали в листуванні, здалися мені відверто маніпулятивними: «Боюся, Вікторові, як і мені, теж було би неприємно прочитати, що він «халтурить» та «Ви на цьому вечорі були і, може, також завдяки ньому зробили своє інтерв´ю з Небораком».
Я досі не можу второпати, що мала на увазі ця людина. Невже вона «замолвила словечко» за мене перед Небораком?
Про зливу бруду після статті про презентацію збірки Ліни Костенко «Гіацинтове сонце» теж гріх не сказати. Виявилося, що святиню руками чіпати не можна. Щоправда, обурені читачі чомусь не помітили, що йшлося про критику роботи організаторів, але аж ніяк не Ліни Василівни особисто.
На жаль, ці висловлювання почалися не вчора. Вперше з подібними ерзацами любові до української культури я зіткнулася восени. Одного суботнього ранку, в акурат після публікації колонки про захід «АнтиНЕК» один із учасників акції написав листа з претензіями в стилі «Як ви могли? Ми ж важливу справу робимо!»
Мені б хотілося, щоб це була моя особиста параноя. Та досвід спілкування з представниками літературного та навкололітературного вітчизняного мішаного лісу наразі доводить абсолютно протилежну тенденцію.
Українські літератори, а також їхні видавці та решта діячів культури вперто не можуть або не хочуть зрозуміти одну річ – критика конкретних результатів їхньої роботи не є критикою їхньої особистості, способу життя чи всієї творчості, культури та країни.
Не розуміють – і тому регулярно кричать, що те чи інше явище культури потрібно сприймати серцем.
По-моєму, таке ставлення можливе та легітимне лише в сфері суто приватного споживання витворів мистецтва. Там справді працюють категорії «приємно», «неприємно», «подобається», «не подобається», «люблю», «не люблю», «обожнюю», «ненавиджу».
Я щиро переконана: якщо літературну критику писати тільки серцем, без участі мозку, бодай спинного, то вона перетвориться на ідолопоклонство. Ідолів зазвичай рано чи пізно розбивають. В усіх інших випадках вони з часом трухлявіють і розвалюються самі.
Коментарі
Останні події
- 21.10.2025|11:27У Луцьку презентували посібник із доступності для культурних подій
- 21.10.2025|09:36Любомир Стринаглюк презентує у Львові збірку поезії «Докричатися до живих»
- 20.10.2025|18:59Коти, книжки й доброта: у Києві проведуть благодійну зустріч із притулком «Мурчики» і презентують «Таємничий світ котів»
- 20.10.2025|15:43Роман «Укриття» Людмили Петрушко: гімн добру і силі духу
- 19.10.2025|19:30«Їжа як комунікація»: У Відні презентували книги Вероніки Чекалюк
- 19.10.2025|10:54Поети творять націю: у Львові 8-9 листопада відбудеться II Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 18.10.2025|10:36"Дівчина з кулею": В США вийшла англомовна збірка віршів української поетки Анни Малігон
- 17.10.2025|18:42Екранізація бестселера Андрія Куркова «Сірі бджоли» виходить у прокат: спецпоказ у «Жовтні» з творчою групою
- 17.10.2025|17:59"Основи" презентують "Довгу сцену": Театральна серія відкриває трагічну історію "Маклени Граси" Куліша та її сучасний римейк Ворожбит
- 17.10.2025|16:30Стартував передпродаж «Книги Еміля» — нового роману Ілларіона Павлюка