Re: цензії

Магія дитинства, або Початок великої дороги
23.04.2026|Віра Марущак, письменниця, голова Миколаївської обласної організації НСПУ
Римована магія буденності: Літературна подорож сторінками книги Надії Бойко «Сорока на уроках»
23.04.2026|Ігор Зіньчук
Пізнати глибше, щоб відновити цілісність
16.04.2026|Богдан Дячишин, лауреат премії імені Івана Огієнка, Львів
Дух щемливого чекання
16.04.2026|Олексій Стельмах
Майбутнє приходить зненацька
15.04.2026|Михайло Жайворон
«Земля гніву» Михайла Сидоржевського
15.04.2026|Оксана Тебешевська, заслужений вчитель України
Мандрівка в «химерні» світи Юрія Бондаренка
11.04.2026|Богдан Смоляк
Тутешні час і люди
11.04.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
До себе приходимо з рідними
09.04.2026|Анастасія Борисюк
Сонце заходить, та не згасає
Головна\Авторська колонка\Ульян як дзеркало української цензури

Авторська колонка

Ульян як дзеркало української цензури

Ще донедавна я вважав, що найбільшими душителями українського літературного Ренесансу є три різновиди діячів. Це – так званий «сучукрліт», котрий будь-що нове і яскраве в літературі обзиває «постмодернізмом» і шпетить різними там відсутностями «позитивних героїв», «зболеностей за долі», «любові до рідного чорнозему», ну і, зазвичай, присутностями перверзій, збочень та різних інших аморалій.

Це – депутати, котрих до болю в серці і кишенях турбують національні товаровиробники таврій, карбаміду та коксу, а доля українських книжок їм «по барабану». Оскільки крім шкідливо-пустопорожніх законопроектів та таблоїдів із адюльтерами комуністичних вождів нічого більше не читають. Ну і ще одна категорія – це мери, котрі виганяють на вулиці найстаріші українські видавництва і не виділяють коштів на закупку нових книжок для бібліотек. Бо ж мери люблять співати, а не читати. А ще приходити до консерваторії у спортивному костюмі.

Та ж, виявляється, я наївно помилявся. Адже ім’я їм – легіон.

Динозаври з фільму «Мільйон років до нашої ери» воскресли в моїй свідомості з пару місяців тому. Коли преса зарясніла повідомленнями про якусь Нацкомісію України з питань захисту суспільної моралі, яка, начебто, закриває деякі сайти під приводом боротьби з аморальністю та порнографією. Тоді подумалося: як кортить комусь ловити руками повітря або ж ставати на герць з вітряками – ну і нехай. Врешті, поважним дядечкам у трійках і при краватках та тіточкам з хурами на головах замість зачісок треба ж чимось забавлятися. Ну і заразом демонструвати своїм державним босам, що недарма їдять хліб і тринькають народну копійку.   

Але що повітря -- його ж не вгризеш. Не те діло – книжка. Ось тут можна розважитися – помацати з усіх боків, брутально спаплюжити, понівечити, виплеснути на неї якусь смердючу рідину, збудивши у мізках найпотаємніші збочені фантазії. Тим паче, що книжка виявилася жінкою. «Жінкою його мрії». 

Саме таку назву має останній роман Ульяна (в миру – Олеся Ульяненка), відомого і вибухового письменника покоління вісімдесятих. Минулого тижня його твір було заборонено до поширення українською цензурою в особі вищезгаданого органу, яка в свою, чергу з 1996 року заборонена українською Конституцією статтею 15. Найдивніше в цій історії -- законослухняність видавництва: воно одразу ж вилучило роман з продажу. Тобто, юридичною лексикою, виконало неправове, незаконне розпорядження вельми сумнівної за своє компетентністю структури, яка порушила Конституцію України як закон прямої дії.

В Інтернеті одразу ж з’явилися витяги з «літературно-моральної» ескпертизи, себто мотивації заборони. Уся біда Уляна в тому, що в кількох місцях свого непересічного за мовою та сюжетом роману він дозволив собі описати «любофф» як проникнення дечого циліндричної форми у дещо сферичної форми. Давні китайці називали це взаємопроникненням інь і янь. Індуси зробили це об’єктом одного зі своїх сакральних писань. І цим займаються щодня в Україні мільйони людей. Звісна річ, якщо вони не страждають на такі неприємні недуги як імпотенція або фригідність. З останніми можна, на жаль, займатися лише духовною мастурбацією, що власне і роблять деякі можновладні члени. Цей феномен пояснив відомий заокеанський психолог і психотерапевт: «Найпотаємнішою мрією євнухів є зробити євнухами всіх».

Щоправда, в цій історії неандертальського штибу є й інший, зворотний бік медалі. Згадаймо хоча б Оскара Уайльда, котрий за свої писання кілька років просидів у в’язниці, а потім емігрував до менш ханжеської Франції. Або ж Генрі Міллера, твори якого на американській батьківщині десятиліттями не видавалися, перебуваючи під судовою забороною. Але ж, добродії, це позаминуле і перша половина минулого століття. Сьогодні ж наші сумнозвісні вершителі літературних доль ще й досі живуть в неіснуючій, віртуальній країні – «в СССР, гдє секса нєт». Втім, після відомого роману Оксани Забужко були затверджені навіть на офіційному рівні поняття «український секс», і  щобільше, -- можливість проводити з нього «польові дослідження».

Чесно кажучи, в ульяновому романі я побачив не більше насильства і розпусти, аніж у загальновизнаних класиків – творців того ж «Механічного апельсина» чи «Калігули». Такі твори всього-навсього можна супроводжувати червоним квадратиком або ремаркою «Дітям до 16 років не рекомендується». Так само, як на цигарках. Більше того: за нинішнього периферійного і жалюгідно-нерозкрученого стану української літератури я вельми сумніваюся, що який-небудь тінейджер візьме та й прочитає книгу Ульяненка (а дарма, все ж таки – лавреат Шевченківської премії, нехай і малої). Натомість, увімкне телевізор або ж залізе в Інтернет і відірветься, якщо захоче, по повній програмі. І жодні державні регулятори з їхніми абсурдними законами і членами комітетів та комісій не заборонять такого природного діяння як мастурбація. Описаного, до речі, ще давньозаповітними мудрецями.

Втім, високоморальна Нацкомісія, як це не парадоксально звучить, на відміну від слона в порцеляновій лавці чи в музеї трипільського гончарства, усе ж вагомо долучається до розкрутки сучасної української літератури. Хай і таким незграбним, вульгарним і первіснообщинним робом. Вона мимохіть плекає табуйовані плоди нашого письменства; один її заборонний указ вартує страшенних потуг десятків піарщиків та літагенцій. Тож, цілком логічними виглядають недавні заклинання гуру нашої масової літератури Андрія Кокотюхи до Національного цензурного комітету – мовляв, дядечки, візьміть і мене під свою опіку. Хто-хто, а Кокотюха знає, скільки коштує реклама, і які методики промоушена блискавично й блискуче спрацьовують.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.04.2026|09:27
Французький джаз в «Книгарня «Є»
22.04.2026|09:51
Стали відомі імена лавреатів Літературної премії імені Ірини Вільде 2026 року
22.04.2026|07:08
«Архіпедагогіка»: у Києві презентують дослідження про фундаментальні коди західної освіти
17.04.2026|09:16
Зоряна Кушплер презентує «скарби свого серця»
15.04.2026|18:40
Хроніки виживання та журналістської відданості: у Києві презентують книжку Євгена Малолєтки «Облога Маріуполя»
15.04.2026|18:25
В Україні запускається Korali Books - перше видавництво, повністю орієнтоване на жіночу аудиторію
11.04.2026|09:11
Україна на Bologna Children´s Book Fair 2026: хто представить країну в Італії
11.04.2026|08:58
Віктор Круглов у фіналі «EY Підприємець року 2026»
07.04.2026|11:14
Книга Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» підкорює світ: 8 іноземних видань до кінця року
07.04.2026|11:06
Українське слово у світі: 100 перекладів наших книжок вийдуть у 33 країнах


Партнери