Жанр: літературний детектив

«Сиди вдома, щоб не ганьбитися. Знайди собі компанію з таких самих лузерів», - відрізала ефектна білявка замість того, аби вибачитись перед випадково збитою з ніг жіночкою. Жертва, нещодавно розлучена Юлія Левицька, лиш спромоглася вичавити на адресу кривдниці: «Пішла ти… Сучка». Але вже за декілька годин ця сама білява хамка проситиме  Юлію про допомогу. Навіть не впізнавши в бібліотекарці скривджену нею «лузерку». А пильна Юля помітила – біляву Олександру справді переслідує лиховісного вигляду незнайомець у бейсболці. Вже наступного дня Левицька дізнається: вона остання, хто бачив білявку живою. Жінка зникла без вісті, слідство веде Юрій Штука, і цікава бібліотекарка фактично змушує поліцейського взяти її собі в напарниці.

Попередніми детективами «Тенета» кременецький автор Віктор Янкевич задав досить високу планку як для пересічного українського детективника. Чим несподівано підтвердив: саме невеликий обсяг дозволяє не розпорошуватися й дотримуватися жанрової чистоти. Без непотрібних наразі кроків у бік інших жанрів, зокрема, мелодрами, комедії й навіть фантастики, плодіння зайвих персонажів. Та сюжетних ліній, котрі згодом живуть своїм життям, розвиваючись в окрему історію, здебільшого не закінченою та ніяк не пов`язаною з основною. Нарешті, згадані романи доводять: Янкевич – майстер несподіваного, як належить детективові, парадоксального фіналу. Який визначається фразою: «Все не так, як ви думами спочатку».

Тож на фоні попередніх «Відплата» дещо відрізняється – на жаль, не в кращий бік. Хоча сюжет формально зберігає означені вище підходи до історії, фінальний поворот очікуваний. Проте очікування теж бувають різними. Досвідчений читач детективів готовий до твісту в третьому акті, коли всі підозри летять під три чорти, очевидне виявляється хибним, а неможливе – єдино правильним висновком. Детектив – жанр консервативний. Й майстерність автора проявляється у тому, як він може діяти всередині жанрової схеми, використовувати обмежений інструментарій по-новому. У «Відплаті» авторові це не зовсім удалося.

Причину, як на мене, варто пошукати в зміні задач, які ставить Віктор Янкевич перед собою. З одного боку, можна лиш вітати локалізацію: дія відбувається в Кременці. Ніби містечко невеличке – а пристрасті тут зовсім дорослі. Хабарники, за якими стежать відеокамери, лесбійські таємниці, студентки й викладачі практикують садомазо, у таємних підвалах тримають бранців… Та й місто описане детально. Згадується чимало знакових для містян об`єктів, включно з бібліотекою, де працює Юлія Левицька. Не обходить автор увагу й актуальну нині тему з перейменуванням вулиць унаслідок декомунізації, від чого навіть у місцевих плутанина, а Юлія – новачок і Кременці, вона виїхала з Херсону, точніше – її вижили за проукраїнську позицію. Словом, той, хто хоч раз був у місті, впізнає його на сторінках роману. І це, повторюся, добре, бо українські населені пункти мають оживати в літературі й кіно так само, як це практикується в Європі, Америці, Канаді, Австралії, Японії.

Натомість Янкевич іде далі. Він описує не лише рідне, знайоме з дитинства місто, що може зацікавити пересічного читача. У тексті згадуються його колеги, українські письменники-детективники, причому – здебільшого земляки автора. Виявляється, Юлія дуже любить Олексія Волкова, Богдана Коломійчука, Юрія Камаєва, а Сергія Синюка зустрічає в місті наживо. Притому, що письменник не впізнає свою прихильницю. А ще в тексті фігурує… сам Янкевич і як автор, якого читають, і як письменник, який потім про це напише. Подібну рекламу й саморекламу можна було б вітати, аби вона працювала на сюжет. Відтак подібна гра справляє протилежний ефект: не дозволяє сприймати серйозно й сам детектив.

Дещо дивною виглядає головна героїня. Зрозуміло, що жінка-сищиця має бути реверансом у бік читачок. А бібліотекарка повинна викликати особливу симпатію в бібліотекарок. Нічого не маю проти, навпаки, книголюби й професійні книгознавці в українському детективі ніколи, здається, не фігурували. Але начитана й прониклива Юлія зі своїми навичками аналітичного мислення має, за законами жанру, не працювати в парі з поліцейським. Навпаки, приватна сищиця й офіційна службова особа повинні бути антагоністами. Тож присутність Юлії на допитах, які проводить Юрій, виглядає або фантастикою – або літературщиною. Хоча детектив обережно ставиться до подібних умовностей.

Ще одна деталь: Олександра ховає підказку для слідства в книгу. А Юлія як книгарка вираховує цей слід, чим дає слідчому підказку. Хоч жанрові закони вимагають, аби вона втерла слідчому носа. Проте, виявляється, в феміністичному детективі Гілліан Флінн «Загублена» Олександра заховала свій мобільний. Вирізала дірочку всередині, прийом не новий. Проте з огляду на загальний контекст роману саме ця дія Олександри потребує додаткових пояснень і не вкладається в прокрустове ложе логіки. Щоб зрозуміти хід моїх думок, треба прочитати книгу.

З огляду на сказане вище читачам пропонується суто літературний детектив. Де більше уваги приділяється саме грі, аніж жанровій логіці. І випадковий, пересічний читач уже не є її цільовою аудиторією. «Відплата» - майстровий детектив, але для своїх. Тих, хто шукатиме й впізнаватиме на сторінках себе та колег. Цикл про пригоди Юлії Левицької має продовження. За деякий час оглянемо і його. Можливо, там буде зовсім інша пропозиція.

Оцінка*** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                                 

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.